Володимир Малик

— Слухай, хлопче, не прикидайся ягнятком! — підвищив голос Степан. — Не думай, що коли ти заступив собою Янку та зробив нам деяку послугу, то все тобі тут дозволяється! Ні, братику! Ми й так до тебе ставимося поблажливо, бо вдячні тобі за гарні вчинки. Не кожен здатен на таке! Але ж не ставай нам поперек дороги, бо терпець коли-небудь увірветься! Тоді нарікай на себе!

Добриня розумів, що брати ледве стримуються, щоб не випхати його силоміць за ворота. Ну, що ж — не ждатиме він приїзду боярина, а відразу вирушить у дорогу. Ще сонце височенько — до перших півнів буде в Калиновому Куті.

Він підвівся і мовчки попрямував до навісу, де стояв кінь. Власне, кінь був боярський, але Дмитро подарував його йому ще перед поїздкою в Галич. Та й хіба не заробив? Чи боярин збідніє? Має ж у своїх маєтках цілі косяки!

Швидко осідлавши Гнідого і приторочивош до сідла сакви з хлібом, солониною та цибулею, він, не поспішаючи, рушив до воріт. На півдорозі зупинився і глянув на братів, що мовчки стежили за його приготуваннями.

— Прощавайте! Я більше ніколи не повернуся сюди, щоб не завдавати вашій родині, що так тепло і щиро привітала мене, прикрощів і нещастя!

Він хотів ще сказати, щоб боярин не ображався на нього за поспішний від'їзд, але, передумавши, махнув рукою і смикнув за поводи.

— Вйо!

Посеред двору його наздогнав Микола. Підбігши, поклав йому на плече руку, винувато опустив очі.

— Ти ось що, Добрине, не сердься на нас, — промовив глухо. — Ти хороший хлопець, хоч і смерд, але ж... Ну, сам розумієш... Так треба!

— Розумію, — з натугою в голосі відповів Добриня і знову торкнув коня. — Но-о!

Та тут над ворітьми закалатало било.

— Батько приїхав! — з радісним криком кинувся до воріт Микола і підняв защіпку. — Заїзди, тату!

Це справді був боярин Дмитро. Боярин віддав синові коня, окинув оком двір.

— От добре, що ви всі тут! Маю звістку, та й побалакати треба! — Він попростував до лавки, сів. — Підходьте ближче!

Добрині було ніяково, і він лаяв себе, що не виїхав з двору трохи раніше. Тепер, чого доброго, Дмитро помітить, що між ним і Миколою та Степаном пробігла чорна кішка, почне розпитувати. А що сказати?

Та боярин був чимось так заклопотаний, що нічого не помітив. Був заглиблений у себе і думками витав бозна-де, аж поки Степан запитав:

— Так що ж за звістка? Ми тебе слухаємо, татуї Дмитро тихо промовив:

— Князь Данило настановив мене київським тисяцьким, воєводою.

Це була для всіх справді несподівана новина. Степан здивовано вигукнув:

— Та ну! Ух, ти! Чому ж ти не радієш, батьку?

— А чому радіти? Турботам, що впадуть на мою голову?

— Ну, які там турботи! Хіба що Домажир злитиметься! Заздритиме!

— Е-е, що там Домажир! Якщо дурний, то хай злиться! Але то пусте! Князь Данило завтра від'їжджає до Галича, а Київ залишає напризволяще! Ось моя справжня неприємна звістка!

— Як залишає?.. Не хоче бути великим князем? Ще такого не бувалої А хто ж порядкуватиме в Києві? — Сини були страшенно вражені.

— Виходить, я. І за князя, і за тисяцького. І це тоді, коли ось-ось нагрянуть непрохані гості!

— Батий з ордами?

— Батий.

— Ти це знаєш напевне, тату?

— Батий підняв чорне знамено війни! Отже, незабаром вирушить у похід, а може, вже й вирушив і ось-ось буде тут. Про це повідомив князь Данило.

Від цієї звістки всі заніміли. Степан помітно зблід і перестав розпитувати батька, у Миколи округлилися очі, а Добриня раптом відчув, як, незважаючи на спекотний день, поза спиною прокотився неприємний холодок.

Нарешті до Степана повернувся дар мови, і він хрипло видавив з себе:

— Що ж нам робити?

— От давайте гуртом і поміркуємо. А завтра, після від'їзду князя, зберу боярську думу — теж подумаємо...

— Ет, що ми тут надумаємо! — махнув рукою Микола. — Якщо ти вже щось надумав, то й кажи, а ми послухаємо!

Дмитро важко зітхнув. З його стомленого лиця остаточно злетіла подоба ледь помітної усмішки, що з'явилася, коли він побачив синів та Добриню. Тепер воно стало похмурим, заклопотаним. Різкіше здвинулися до перенісся брови, так що між ними залягла сувора зморшка, а плечі опустилися, ніби на них наліг непосильний тягар. Здавалося, боярин враз постарів на кілька років.

— Що тут скажеш? Якщо Батий справді піде на нас, то буде нам нелегко. Але ж не тікати нам з Києва! Де ж знайдемо міцнішу фортецю? Київ — це Київ! Будемо тут оборонятися! Така моя думка... А раз так, то тривалої облоги нам не уникнути. Отже, треба до неї готуватися — запастися зброєю, збіжжям, салом, м'ясом, дровами, сіном для худоби. Ось із чого треба починати, поки не пізно! Завтра й почнемо... Ти, Миколо, поїдеш у наші маєтки — в Музичі та Личанку — із тіунами розпочнеш молотьбу. Хай не ждуть до осені та до зими, а зараз молотять і зерно везуть до Києва. Хай везуть також сіно, овес, товч, щоб було чим годувати худобу, коней, птицю та свиней, яких смерди приженуть до Києва, як тільки дам знати... А ти, Степане, вирушиш на Тетерів у наші маєтки і зробиш там те ж саме. Зрозуміли?

— Зрозуміли.

— От і добре... Це ж зроблять також інші бояри, купці та монастирі, і ми запасемося гуртом усім необхідним.