Володимир Малик

— Піднімайте ворота! — наказав схвильовано воєвода. Заскрипіли підойми, загуркотіли, намотуючись на дерев'яні барабани, ковані ланцюги — і залізні грати поволі поповзли вгору. Попід ними, пригинаючись, почали входити до міста воїни.

Хтось приніс палаючий смолоскип — стало видніше. Темні постаті все ішли і йшли, поминаючи мовчки воєводу. І раптом у цій напруженій тиші пролунало коротке і радісне:

— Батьку!

Воєвода здригнувся, розкинув руки.

— Ілля! Синку!

Ілля був зарослий, худий, одягнутий у чужий брудний одяг, але Дмитро відразу впізнав його по голосу і пригорнув до грудей. Вони відступили вбік, щоб не заважати нікому, і, обнявшись, мовчки заплакали. Біля них стали Микола, Степан та Добриня. Зупинилися також два гридні, що тримали зв'язаного полоненика.

Всі довго мовчали, аж поки Дмитро відірвав від грудей сина і не глянув затуманеним поглядом на них і не спитав:

— А це ж кого ви привели? Невже мунгал?

— Це десятник Товрул, воєводо.

— Добре, що спіймали такого птаха. Тримайте його міцно! — І звернувся до Миколи: — Втрати великі?

— Втрат немає, тату. Нам пощастило.

— Це ще краще! Тоді — не гаймося! Ходімо додому — там уже нетерпляче ждуть нас.

...Невдовзі всі сиділи в боярському теремі за гостинним столом. Потріскували у підсвічниках свічки, пахло воском. Чашники наливали у келихи холодну шипучу ситу.

Воєвода, що сидів у голові стола, підняв келих.

— Сину наш, за твоє повернення! Нерадісний, правда, зараз час, але все одно ми раді, що ти з нами, а далі — що Бог дасть!

Бояриня з другого боку пригорнулася до Іллі, поцілувала в зарослу щоку, схлипнула. Вона все ще не вірила в своє щастя.

У Янчиних очах теж стояли сльози. Вона не відриваючись дивилася на брата і нікого більше не помічала. Добрині здалося, що за той недовгий час, що він її не бачив, дівчина підросла, подорослішала. Під очима у неї залягли ледь помітні тіні, а щоки схудли, обриси їх порізкішали. Хворість яка чи мунгальська навала наклали на неї цю печать дорослості?

Задумавшись, він не помітив, як вона швидко глянула на нього. Очі їхні зустрілися. Йому здалося, що вона приголубила його поглядом, ніби сонячний промінь зазирнув у його серце. І воно здригнулося.

Янко!

Він потягнувся до неї через стіл і ще раз у думці вигукнув: “Янко!”.

І вона ніби почула. Бліді щоки враз спалахнули, бровенята здригнулися, а губи розкрилися йому назустріч, беззвучно прошепотіли одно-єдине слово:

— Добрику!

Так це було чи не так — хтозна. Але саме так прочитав він ту німу мову її погляду, і йому стало раптом радісно і легко, як колись, у далеку пору дитинства, коли після довгої зими вибігав він босоніж надвір і мчав на Широкий Берег по ще жовтій, непробудженій після довгої зимової сплячки траві назустріч теплому весняному сонцю. І такий він був тоді щасливий!

І тепер був щасливий теж.

Скільки тривала їхня німа мова поглядів, ніхто з них сказати б не міг. За столом наростав гамір. Після п'янкої сити швидше запрацювали щелепи зголоднілих людей, забрязкотів посуд, загомоніли чоловічі й жіночі голоси. А вони всього цього не помічали, заглиблені у свої потаємні для всіх перемови.

Обірвав ту таємничу мову молодят голос воєводи.

— Хлопці, а введіть-но сюди полоненика — дещо спитати його маю!

Ввели полоненого — поставили посеред хоромини. Гамір затих. Всі прикипіли поглядами до чужинця, що прибув з далеких незнаних земель, щоб знищити Київ, а мешканців його перебити чи поневолити.

Полоненик був худий, жилавий, мав широке, спечене сонцем та вітрами вилицювате обличчя, на якому де-не-де стирчали чорні волосинки. Під рідкими бровами жмурилися вузькі розкосі очі. Був він одягнутий у баранячий кожух та гостроверху лисячу шапку. Шапку хтось із гриднів з нього зняв, і всі побачили, що його цупкий чуб був заплетений у багато косичок, що масними пацьорками звисали з голови.

Руки його були зв'язані за спиною, тому стояв він прямо, навіть задерикувато, хоча очі бігали від страху, як у зацькованого тхора.

— Як тебе звати, чужинцю? — спитав Дмитро, кивнувши Добрині, щоб переклав.

— Я Товлур.

— Скільки тобі літ?

— Тридцять.

— Чого ж ти прийшов сюди, до Києва, Товруле? Той заморгав очима, улесливо вклонився.

— Войвода-баатур сам знає, чого прибув сюди джи-хангір Бату.

— А ти все-таки скажи!

— Щоб узяти Киюв... А потім — піти до Останнього моря, як заповідав нам Чінгісхан.

— Де ж те Останнє море?

— Не знаю. Десь на захід сонця.

— Ну, гаразд... А скільки воїнів у Батия?

— І цього я не знаю. А хоч би й знав, то не сказав би.

— Ось як! — Дмитрові очі наповнилися гнівом. — А я хотів було подарувати тобі життя. Тепер же бачу, що ти не заслуговуєш на це. Як у вас страчують тих, кого Батий прирік до смерті?

Тавдур посірів, затупцяв кривими ногами. Йому перехопило дихання — і він пробелькотав:

— По-різному...

— А все-таки?

— Відрубують голову, розтинають навпіл, четвертують, саджають на кіл...

— А ще? Вчора від Менгу-хана я дізнався, що у вас, буває, ламають спину, і людина кілька днів умирає в страшних муках.

Товлур упав на коліна.

— Невже найсвітліший нойон учинить таке зі мною? За віщо?