Володимир Малик

Добриня поспішав до надбрамної вежі, де, як звичайно, можна було застати боярина Домажира, як раптом побачив юнака — в простенькому кожушку, у заячій шапці та грубих юхтових чоботях. Він стояв спиною до Добрині і з лука цілився крізь вузьку бійницю в когось невидимого за валом. Поряд з ним лежав шкіряний тул, начинений стрілами. За валом було тихо — жодного ворожого воїна поблизу. В кого ж він цілиться так пильно?

Тятива тонко тенькнула — і юнак радісно скрикнув:

— Є!

— Ти що робиш? Навіщо марно стріли тратиш? — підступив до нього Добриня.

Юнак повернувся — і вони обоє завмерли, вражені і здивовані.

— Янко! Ти? В такому наряді? — нарешті знайшовся на слові Добриня. — Що ти тут, на валу, робиш?

Очі в дівчини сяяли від щойно пережитого захоплення.

— Хіба не бачиш? Вчуся стріляти влучно!

— Але це ж не твоє діло! Тут тебе вб'ють!

— Ну, так уже і вб'ють! Не вбили ж! А я тут кожен день!

— Кожен день! А мати, а боярин Дмитро — знають?

— Так би я їм і сказала! Гадаю, і ти не скажеш?

— Я не скажу... Але навіщо тобі це? Хіба у нас мало лучників? Не вистачало ще, щоб і жінки та отроковиці бралися за лука!

— Я не отроковиця вже, — підняла очі на Добриню Янка. — Я вже дівчина!

Він спалахнув. Від того погляду все в його голові раптом змішалося, перевернулося. Він узяв її за руку.

— Янко! Яночко! — Ці слова вирвалися у нього мимо його волі.

Дівчина зашарілася.

— Ти збожеволів! Поглянь — люди ж! — і випручала руку.

Добриня оглянувся: так, люди вешталися всюди по валу, але ніхто на них не звертав уваги. Та й хто б звернув увагу на якогось хлопчака у витертому кожушку і старій заячій шапці? Янка забула про те, що вона так незвично обрядилася, що й рідна мати не впізнала б. Від цієї думки Добрині стало смішно. Він знову взяв її за руку.

— Не бійся! Сам боярин Дмитро не впізнає в тобі свою дочку! Краще покажи, куди ж ти цілилася.

На цей раз Янка не пручалася і, повернувшись, припала до бійниці.

— Дивися!

Вони стали так близько одне до одного, що Добриня собою зовсім затулив її від сторонніх очей. Він теж виглянув у бійницю.

— Я нічого не бачу. По тім боці яру — татари. Але ж до них твоя стріла не долетить.

— Та куди ти дивишся? Ось дерево — бачиш?

— Бачу.

— А в стовбурі — дві стріли. Тричі стріляла — двічі влучила!

Тепер Добриня теж побачив стріли.

— Але ж це добре! Не кожен лучник так влучить!

— Справді? Ти кажеш правду?

Добриня легенько стиснув її за плечі.

— Яночко, люба, я ніколи не скажу тобі неправди! Ніколи!

Янка підняла на нього очі, притулилася щокою до грудей.

— Люба? Невже люба?

— Люба! Не віриш?

— Не вірю, — шепнула вона і раптом затремтіла в його обіймах, як пташка в сильці, і, заплющивши оченята, напіврозтулила уста.

— Вір! — Добриня міцно поцілував її. — Вір! Хіба не бачиш, як я стратив розум? Хіба не чуєш, як шалено б'ється моє серце? Я ходив ці дні як неприкаяний — шукав тебе! І нарешті знайшов! Тепер мені ніхто не страшний — навіть Батий! Ніщо не страшне — навіть смерть!

Янка стрепенулася.

— Мені теж ніщо не страшне. Одного боюся — полону. Обіцяй мені, любий, що ти вкоротиш мені віку, якщо ми не втримаємося в Києві. Обіцяй! Прошу тебе!

— Я зроблю все, щоб урятувати тебе. А якщо не зможу, ми загинемо обоє, люба, — пообіцяв Добриня і міцно пригорнув дівчину до себе. — Тільки тримайся побіля мене. Тримайся поближче!

На знак згоди вона ще дужче притулилася йому до грудей і заплющила очі.

Розділ VI

ОБЛОГА ТРИВАЄ

Бату-хан був сам не свій, злився, без видимої причини гримав на нойонів і навіть на джихангірів, що вони, мовляв, нероби, тюхтії, що постаріли і розгубили у вирі літ хоробрість і військове уміння. Аякже! Обступити Киюв — обступили. Та що з того? Ще жоден воїн не зумів здертися на його високі вали! Ще вивідачі не винюхали слабкого місця, де можна було б прорватися в місто! Ще не зосередили там переважаючих сил, як це вчив робити Чінгісхан, не підтягнули туди пороки, катапульти, штурмові драбини і китайський вогонь, що не тільки підпалює будинки, а й страшним своїм гуркотом наводить жах на обложених!

Він одиноко стояв на своєму улюбленому місці — на вершині горба, з якого, мов на долоні, було видно пів-Києва, його могутні вали, заборола і золоті хрести та куполи величних церков, що безперервним калатанням своїх дзвонів нагонили нудьгу. Стояв і думав.

Внизу перед ним лежала широка болотиста долина, поросла вільшняком, верболозом та високими пожовтілими травами, де паслися стриножені коні. Вгорі поволі пливли по низькому осінньому небу непривітні сірі хмари, з яких зрідка сіявся то холодний і дрібний, мов крупа, сніжок, то набридливий дощик. Пронизливий північний вітер приносив з долини запах диму і вареної конини, трохи гіркуватий, але такий знайомий і такий рідний.