Все ясно

Ми продовжували волочитися за Августиною, а вона продовжувала котити перед собою камінця й шукати нових. Ми переслідували її і переслідували. Як і Дєд, я так само відчував себе фрустрованим, ну принаймі спантеличеним. «Та ми вже були тут, - сказав я, - це місце ми вже бачили». - «Ну, то як, - спитав герой із заднього сидіння, - ми вже годину їдемо, а ще нікуди не приїхали». «Як думаєш, - спитав Дєд, підганяючи машину ближче до Августини, - вже скоро?» - «Та скоро, - відказувала вона, - скоро». - «Але вже буде темно, так?» - «Я йду так скоро, як тільки можу».

Ну, от так ми і волочилися за нею далі. Ми вже проїхали багато полів і навіть їхали через ліси, шо було особливо важко для машини. Ми тяглися за нею й по асфальтованих дорогах, і по болоті, і по траві. Я чув, як наростає нічне гудіння комах і розумів, шо до темряви нам до Трохимброда не дістатися. Далі ми дотеліпалися до трьох дуже обвалених сходинок, які, як здається, колись вели до будинку. Вона клала руку на траву перед кожною сходинкою. Ставало все темніше й темніше. Ми вже волочилися за нею по слідах і навіть туди, де вона не залишала ніяких слідів. «Я її не наблюдаю», - сказав Дєд, і навіть якшо відкинути версію, шо він сліпий, я мусив був з ним погодитися: бачити Августину було майже неможливо. Було вже так темно, шо інколи мені доводилося серйозно напружувати зір, шоб побачити її білий халат. Здавалося, шо вона, як привид, то з'являється перед нами, то зникає. «Куди вона поділася?» - поцікавився герой. «Та вона все ще тут, - сказав я, - дивися туди». Ми проїхали невеликий океан - озеро? - і в'їхали на маленьке поле, обмежене з трьох боків деревами, а четверта сторона була відкритою, і звідти доносився шум води. Було вже надто темно, шоб шо-небудь побачити.

Ми проїхали за Августиною до середини того поля; там вона зупинилася. «Виходь, - сказав Дєд, - ше одна передишка». Я переліз на заднє сидіння, шоб Августина могла знову зайняти своє місце наводчика. «Що сталося?» - запитав герой. «Вона віддихується». - «Ще раз?» - «Ну, вона ж дуже літня жінка». - «Ти змучилася? - запитав її Дєд, - ти ж так багато пройшла». -«Ні, - відказала вона йому, - ми вже на місці». - «Вона говорить, шо ми вже приїхали», - переклав я герою. «Що?» - «Я ж казала вам, шо ви нічого тут не побачите, - сказала Августина, - вони все зруйнували». - «Що ви маєте на увазі, коли кажете, що ми вже приїхали?» - спитав герой. «Скажи йому, шо це все через темряву, - вставив Дєд, - якою б не темінь, ми би побачили більше». - «Тут така темрява», - сказав я герою. «Ні, - поправила Августина, - це все, що ви би змогли побачити. Тут завжди так, завжди темно».