Все ясно

Я передав фото в її руки. «Ви бачили когось із цієї фотографії?» «Ні», - знову сказала вона, але я почув у її відповіді наполегливість. Домагайся. Запитай мене ще раз. І я запитав.

«Ви бачили когось із цієї фотографії?» Вона втерла великими пальцями на руці своє обличчя, ніби бажала його витерти: «Ні». «Ви бачили когось із цієї фотокартки?» «Ні», - сказала вона й поклала фото собі на коліна.

«Ви бачили когогось із цієї фотокартки?» - допитувався я.

«Ні», - сказала вона, все ще вивчаючи фото, але тільки краєчком ока.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?»

«Ні», - вона знову взялася бубоніти, але вже голосніше.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?»

«Ні», - сказала вона, і я побачив, як сльоза впала на її халат. Ця сльоза теж засохне й перетвориться на маленьку плямку.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?» - допитувався я, усвідомлюючи, шо роблю жорстоко. Я відчував себе жахливою людиною, але водночас розумів, шо все роблю правильно.

«Ні, - сказала вона, - я тут нікого не знаю. Вони всі виглядають чужими».

І тут я ризикнув.

«А хто- то з цієї фотокартки міг бачити вас?»

Впала ше одна сльоза.

«Я так довго на тебе чекала».

Я показав у бік машини: «Ми шукаємо Трохимбрід».

«О, - видавила з себе жінка й залилася рікою сліз, - ви вже приїхали. Я і є Трохимбрід».

Сонячний годинник, 1941 - 1804 - 1941

Великими пальцями рук вона ледь спустила мережані трусики, підставляючи свої опуклі геніталії під звабливі дотики вологих потоків літнього сонячного тепла, котре несло з собою запахи лопухів, березової кори, паленої гуми та бульйону з яловичини; ці запахи змішувалися з її власним тваринним ароматом і летіли до носів людей, котрі жили на північ, немов послання з дитячого «Зіпсутого телефону», щоби врешті хтось десь далеко підняв голову й запитав: Борщ? Вона спеціально повільно стягнула мережану матерію з литок, так начебто цей рух мав виправдати все її існування, кожну годину праці її батьків і слугувати платою за кисень, який вдихали її груди. Так, начебто це мало виправдати сльози її дітей, які колись могли б оплакувати її спокійну тиху смерть, якби їй не судилося загинути разом з усією штетлевою громадою - загинути надто молодою, як і всі у тій громаді, - ще до того, як у неї могли народитися діти. Вона склала трусики шість разів у формі краплини й засунула їх у верхню кишеньку його чорного шлюбного костюма якраз до половини, залишивши зовні декілька скла-дочок-пелюсток, як то завжди роблять із хусточками.

Це для того, щоби ти думав про мене, - сказала вона, - аж поки…

Мені нагадування не потрібні, - сказав він, цілуючи легкий вологий пушок над її верхньою губою.

Швидше, - хіхікнула вона, однією рукою поправляючи йому краватку, а іншою - підтягуючи шнур, який звисав у нього між ногами, -

ти запізнишся. Біжи хутчіше до свого Годинника.

Вона втишила поцілунком те, що він хотів був їй сказати й підштовхнула його до виходу.

Було вже літо. Кільця плюща на пощербленому портику Синагоги потьмяніли від спеки. Ґрунт знову набув кольору кави і став достатньо м'яким, аби можна було садити помідори та м'яту. Кущі бузку залицялися до перил веранди, ті від несподіванки лущилися й губили дрібні трісочки, котрі одразу ж підхоплював і ніс теплий літній вітерець. Чоловіки зі всього містечка вже чекали довкола Сонячного Годинника, коли, задихавшись і змокрівши від поту, на майдан прибув мій дід.

Сафран уже тут! - проголосив Високий Рабин під оплески присутніх, - наречений прибув! Скрипковий септет негайно почав традиційний Вальс Сонячного Годинника, старші на кожен такт били в долоні, а дітвора висвистувала своє тра-та-та.

ХОР ЧОЛОВІКІВ СПІВАЄ ВАЛЬС СОНЯЧНОГО ГОДИННИКА ДЛЯ ТИХ, ХТО НЕЗАБАРОМ ОДРУЖИТЬСЯ

Оххххххх, збирайтесь усі,[вставити ім'я нареченого] вже з нами,Причепурися краще, хлопне, твій шлюб не за горами.Велику справу маєш зробити,Бо є дівча [вставити ім'я нареченої], що змусить тебе пояс розпустити.Ооооооотак, цілуй його вуста, торкнись його коліна,Молись пташкам і бджолам, щоб була у вас дитина.Щасливо одружитисьІ в ліжку опинитись, і там ох-ох-ох-ох…{Повторювати від початку до нескінченності]