Знак Саваофа

Анастасiя, солодка блондинка, чистокровна, а не фарбована, елiта в кiлькох поколiннях, якщо зважити на час, який пройшов вiд переляканого натовпу матроснi, що брала Зимовий палац у далекому Петербурзi. Анастасiя з упередженим волооким поглядом зелених непроникних очей, з античним профiлем, з вiршами Кiтса на устах i зi снами про Вознєсєнського, з талiєю Юнони, грудьми Афродити, обличчям царицi Савської, повзала серед гостей з грацiєю шовкової гусеницi, i натрапила на молодого чоловiка в картатiй сорочцi, з важким селянським обличчям, але не звiтреним, таким, як бувають обличчя селян середньої смуги. Вiн вразив її цiльнiсть. Ця потолоч, яку вона так i називала, що зiбралася на її день народження i грала на гiтарах забороненi пiснi в той час, як їхнi батьки запроторювали або вiдправляли на довiчне життя до Сибiру за подiбнi куплетики цiлi ешелони. Але час всього минає. Все так нагадує карну хронiку. Нам не лишили виходу, показавши, де вiн, той вихiд, знаходиться. Тож за короткий час встигли вихолоститися, перейняти такi-сякi звички, а тому не без пiдстав маман мала статус свiтської левицi, яка нiчогiсiнько не тямила у життi, дала одурити себе простому потомственному селюковi, напевне, не без майбутнього i не без царя в головi. Було напрочуд дивним, що Анастасiя, випещена на молоцi усiляких iнтриг, була такою дурною. Вона ще була дуже спокусливою, принаймнi ця iлюзiя жила у нiй аж до народження Iлони. Потiм, звiсно, на неї наплило, чи упало, чи вдарило блискавкою прозрiння. Вона закохалася: зi своєю осиною талiєю, медово-молочною шкiрою, шаленим iнтелектом, а ще бiльшим спадком. Вона глупо вiддалася семiнаристу, порозмовлявши з ним про рух свiтил, про єврейське питання, про нацiональнi особливостi українського сексу й iншу тягомотину. Нiч була просто чарiвною, обидва нiчого не розумiли, хоча вiн, Митрофан, поклав її на лiжко i з пiвгодини дивився довгим поглядом блазня, наче перед ним лежало тiло нещодавно загиблої. За дверима щось гуркнуло, i переляканий, як кiнь, семiнарист завалився у лiжко, що i вирiшило його долю; вiн почав шукати її губи, а вона, вдаючи романтичну пристрасть, взялася стягати з себе крепдешиновi чи кремпленовi лахи, повторюючи соковитими устами якийсь чотиривiрш давно забутого поета. Таки пiд ранок їм щось вдалося зробити, пiсля чого молодий, майбутнiй, так i не збулий священик ходив, як ковбой, розставивши ратицi, а Анастасiя хворiла, скаржачись мамi на передчаснi мiсячнi. Отими недолугими брехнями i вирiшила його кар'єру. Мама не була такою недорiкуватою, а подивилася на неї з-пiд окулярiв, закурила папiроску, сьорбнула кави з коньяком i запитала: «Хто вiн?» Коли довiдалася, що спокусник майбутнiй священик, мати задумалася, закурила другу папiроску, i вже наприкiнцi, коли недопалок полетiв у попiльничку графiв Разумовських, кинула недбало: «Це, дорогуша, треба виправити, якщо ти хочеш з ним лишитися… Да, подумай, хiба мало мужчин буде у тебе на шляху… i кожен єдиний? I очi в неї лукаво, але не зле загорiлися. Вона навiть не слухала, що Митрофан - то її найдорожчий, найчарiвнiший, найвеличнiший. Хiба мало лягало на її шляху. Матерi насправдi було незручно, зовсiм не комфортно, що її доньку, одну єдину, як негри шльондру, взяли просто так, ну тьху, дiйсно, як чорний за пару шовкових трусiв студентку. Позорно i водночас так дерзновенно, що мати пiшла до буфета, налила собi коньяку i одним махом випила, блиснувши карими, ледь не чорними, з антрацитовим полиском очима. Проте час теж нiчого не вирiшив. Тож довелося справляти весiлля. Любов - це глина, з якої вимiшується життя, але нiколи не прийде комусь в голову споживати ту глину, якщо у нього є здоровий глузд. Тож вiдгудiли тихцем весiлля. Зять виявився на диво здiбним учнем. Вiн дiйсно виправдав довiр'я тата i мами Анастасiї, пробравшись таким робом у верхiвки ЦК, а названi родичi роззявляли з переляку та здивування роти, як цей селюк балансував на межi тюрми та могили. Головне, вони нажили немало добра, а ще двiйко дiвчат. Потiм настала криза. Криза полягала в гедонiстських уподобаннях Митрофана. Так, так. Так вона i говорила чоловiковi, заливаючись гiркими слiзьми, стаючи у позу, завжди бiля люстра, щоб бачити себе. Всю свою пристрасть, знiвечену молодiсть, хоча потайки вона зовсiм так не вважала, бо молодiсть затрималася у її свiдомостi десь спочатку, як вона зустрiла Митрофана. Її навчали подiбнiй методi, але вона ледь-ледь вульгаризувала, а ще самотнiсть нiяк не давала попрощатися з люстром, улюбленими часописами, телевiзором, телефоном i дiтьми. Вона дотошно перераховувала усiх коханок, навiть останнiх пойд, що отримували за це платню i якi приїздили на дачу в немiрянiй кiлькостi, навiть у тi часи iснувала така професiя. Iлона з великим захопленням, бо була улюбленицею тата, вiтала всi його уподобання. Це її щиро проймало i було розвагою в цьому одноманiтному життi статкiв та повсякденного лiнькування, зi снобiстським поглядом на високi вершини людського становлення, що закiнчувалося нiчною мастурбацiєю, печальною, але прекрасною.