Знак Саваофа

Отодi з'явився вiн. Перед самою перестройкою. Бiлокурий красень з гладко зачесаним волоссям, високий, з купою м'язiв, що грали пiд бiлою накрохмаленою сорочкою, на манжетах котрої горiли зiрками золотi запонки; його шкiра, чиста, як з реклами, що вона жадiбно впинаючись очима, бачила в Гонконзi, потiм вулицями розхристаного Брюсселя, коли тягнула п'яного чоловiка до його «шестисотого», хапаючи поглядами набрiолiнених та накокаїнених, з прямими спинами, гордими поглядами, яким далеко не треба нiкуди ходити, а просто насолоджуватися життям. Так чи не так гадала Анастасiя, вже поховавши у намулi повсякденної рутини, коли ранок пiнився кавою, димiвся синьо легенькою цигаркою i безкiнечними телефонними розмовами. Вона почала повнiти, робилася неохайною, часто забувала навiть почистити зуби, що було основою домашньої гiгiєни. I тут з'явився вiн, тридцятирiчний красень з римським профiлем, осовiлими жовтими очима, що усмiхалися в себе; i мати почтенного сiмейства не витримала. Вона впала в обiйми злої пристрастi. Нiчого так не збуджує людину, як чуже нещастя; iнакше б життя втратило сенс, а тому половина людства припинила б торування цивiлiзацiї. Але навряд чи Борис про це здогадувався, — так звали нового приятеля Митрофана. Борис з'явився якраз за рiк до того, як його шеф попав у немилiсть. Вiн був з тiєї породи радiсних селюкiв, що не вiдає та i не задумується про складностi життя, — воно, оте життя, радiсно лягає прямо в руки навiть тодi, коли свiт скочується у безвихiдь. Вiн мав простодушний характер, веселий i незлобливий, коли не стосувалося справ органiзацiйних та державних. Вiн вiрив у все, що робив; навiть коли комунiстичний режим упав, вiн беззастережно перекинувся до iншого табору, разом зi своїм шефом, тобто Митрофаном, заповзявся налагоджувати тiньовий бiзнес. Тому вiн не довго гадав, що робити з пристрастю Анастасiї, а взяв її за пишнi форми i завалив у лiжко. Вiн був уродженим самцем, породистим, наскiльки можна мати породу в третьому свiтi; тож вiн був таки справжнiсiньким кобелем, але не без своєї думки в головi: тi тяжкi iспити, що раз по разу ставило йому життя, пролiтали повз його увагу, як переляканi сiрi горобцi, — вiн напросто їх не помiчав або не хотiв помiчати. Навiть тодi, коли йому доводилося когось позбавляти життя. Це було втiлення поганського бога, хоча в питаннях релiгiї вiн не знався; в його свiдомостi не вкладалося страждання як домiнанта всього людства. Вiн був далекий, на гарматний пострiл, вiд релiгiї. Вiн щиросердно плював на всiлякi заборони. Напевне, тому, за цю безкомпромiснiсть, за нахабство його i цiнував Митрофан.