Знак Саваофа

— Коли хтось заздрить, то недалеко вiд паскудства. Але, швидше, ти не заздрив. Це навiть у мене було, коли я ще був послушником, i, видавалося, далi менi нiчого не треба: я дивився на свiт, що лягав навколо мене, зi здивуванням, але ото радше було саме здивування, а не заздрiсть. Мене довго тодi турбувало, як може людина так жити. Саме так — жити. Iншого менi не приходило до голови.

Старий Побiденко вiдкашлявся i пiдняв голову, дивився у трiснуте вiкно, задерши пiдборiддя так, як люди дивляться крiзь окуляри. Вiн сидiв з таким виразом обличчя, який буває у лiтнiх людей: нiчого не виказуючи поглядом, нi за що не чiпляючись анi думкою, анi дiєю. Вiн просто дивився у синє небо, що швидко линяло вiд дощу. Пахло свiжим вiтром, таким, який буває лише у березнi. Нiчого доброго чекати i нiчого поганого. Висить собi шматок густого киселю.

— Ти прийшов мене провести?… Ну, як там кажуть, — вiдспiвати, — кутики його уст хитро заграли на цiльному засмаглому обличчi.

— Щось таке, якщо твоя ласка…

— Угу…

Принц пiдвiвся, щоб напитися води iз крана — чай був мiцним, майже чорним, як мазут.

— Коли ти молодий, то завжди прислухаєшся до всього. До життя, до людських звичок. Ти звiряєш зi своїми, i хочеш чи нi, а намагаєшся десь жити в цьому руслi. А потiм несподiвано тобi робиться байдуже. Ти розумiєш, що вже живеш по-iншому, i тебе зносить туди, куди ти найменше хотiв. А потiм порожнеча. Ось так, — Принц обiтер рота хусточкою, сiв i знову подивився у вiкно, вже на нову частину мiста, вiдрiзану вiд червоного цегляного язика старого району широким руслищем асфальту. Дощ котився над бiлими, майже порцеляновими будiвлями великими голубими кулями; авто снували велетенськими жуками.

— Що мене привело до цього?

— Добре, що ти щось розумiєш, — тихо сказав Лаврентiй i надпив чай.

— Я багато чого розумiю, але вдiяти нiчого не можу…

— Коли вiра в людину вигасає, то приходить любов до Бога. А ти її замiнив ненавистю, вiдчаєм.

— Нi, я намагався наздогнати потяг, який рушив без мене, чомусь в один день вирiшивши, що саме там залишилося для мене мiсце.

— Так… можливо. Але нiколи не пiзно.

— Ти не втiшай! — майже закричав Принц. — Невже ти зупиниш розкладання свiту чи скасуєш пекло, чистилище, рай? Чи ти…

— Все у руках Господа…

— Ти надто жорстокий чоловiк, тобi нiхто про це не говорив?… нi, говорили, але ти вперто заївся на своїх буквах, навiть не помiчаючи, що навколо живуть люди… Вони страждають, мучаться, кохають, ненавидять… Коли ти з'явився в наших краях, то всi гадали, що прийшов один iз нас, але ти не виправдав надiй. Ти зробився анi тим анi сим. Ти не здатен, попрiч твою вiру в Бога, допомогти людям.

— Якщо вони хочуть того, що зараз, то так — не здатен. Кожен собi визначає цiну. Як зав'яжете на землi, так вам i на небi буде…

— Знаю без тебе… Грамотний, — тихо завуркотiв Принц i помацав обрiз пальцями. — Вже вихолонув, — не вiдомо, до кого, напевне, сам до себе, промовив вiн. Десь недалеко грала музика, завиваючи разом з вiтром, але зараз нiхто з них її не чув, принаймнi не дослухався. Принц взяв мiдний, позеленiлий вiд часу чайник i знову подався в кухню. Лаврентiй подумав, що чайник лишився вiд старих часiв, коли Принц Дакарський намагався налагодити своє життя розмiрене, добротно, коли ще не носив того прiзвиська i коли була жива його дружина. Старого взяла незрозумiла туга, яка буває тiльки тодi, коли впускаєш до себе чужий, зовсiм тобi чужий i незрозумiлий свiт. Калюжi мертво лежали на п'ятаку асфальту.

— От ти мудрий i багато знаєш, — кинув Принц, повертаючись назад уже з окропом. — Знаєш вiдповiдi, але нiчого вiд вiкiв не змiнилося, i ти не спроможний щось вдiяти. Хiба що пробулькотiти молитву… 'Кий хрєн з неї користi. Не покладеш, не з'їси, не обiймеш, як жiнку. Все це пусте. Колись я намагався щось зрозумiти в тiй писанинi, але час потвердив зовсiм iнше, нiж там говорилося.

— Мудрiсть неспроможна дати на зло свiту нiякої ради. Iнодi вона сама буває надто злою. Все у руках провидiння i Господа нашого. Не iнакше, коли ти забуваєш про такi речi, приходить зло.

— Пхе-хе… Що таке зло… Де на ньому написано… Я жив i нiкому нiчого поганого не бажав, але прийшли люди i принесли менi зло… Що я, по-твоєму, повинен був робити? — Принц закурив цигарку, завмерши поглядом на синiй, iнодi жовтiй мряцi дощу. Потiм з'явився звук; видавалося, що звук ожив десь у нутрощах дощової купелi, як щось iнорiдне, проте як те, що настирливо намагається покрити i шум дощу, i удари людського серця зараз двох рiзних людей.

— Пiсня, — байдуже сказав Принц, кинув недопалок у калюжу i повернувся гривастою потилицею до Лаврентiя.

— Той час, старий, зараз хтось прийде… Менти або чечени… Мать їх.

— Ще не час.

— Це менi вирiшувати, — закричав було Принц, але осiкся. Встав, пiдняв обрiз, переламав його i загнав туди два набої. Набої новенькi, з блискучої мiдi, видно, зарядженi жаканом.