Знак Саваофа

Ранком туман покрив сум'яття. Вiн знайшов Лаврентiя на будiвництвi, — вiдлюдько байдужим поглядом змiряв його, не запропонував сiдати. Принц Дакарський образився.

— Син приїздив. За скiльки рокiв. Свинство якесь получилося, — Побiденко витягнув цигарку, але вiдразу викинув: у ротi затхнуло горiлкою, безсонням, жахом. «Втрата,» — свiтонуло в головi. Бiлий спалах i бiльше нiчого.

— Ну то що…

— Та я ото думаю… Для чого цим бiдолахам, голоштанникам пнутися з усiх сил, рвучи сухожилля, щоб вибудувати цю халабуду?

— Ну, то твоє дiло.

— Еге ж…

Десь далеко звучала музика, тоскна, тягуча; такi пiснi можна почути лишень у передмiстi. Й Побiденку було сумно.

— З дiтьми завжди так, — нарештi сказав Лаврентiй, хитро блиснувши очима.

— Тобi то звiдки знати.

— А для цього не треба народжувати байстрюкiв. Ти собi не втямиш, Принце, що люди не можуть бути подiбними одне на одного. Ти стiльки прожив i…

— Менi нiколи було думати про такi речi. Навiть про твого Бога.

— Вiн не мiй. Не блюзнiрствуй. Вiн любить усiх однаково. Але однакових людей не буває. Всi рiзнi. Кожному своє вiн вклав. А найбiльше — милосердя, любов, надiю, терпимiсть.

— Але якщо вiн iснує, то чому такий бардак?

— А ти хочеш, щоб вiн тебе огородив вiд усього, а ти плював на нього, ситий, розжирiлий, добившись статку, стати на один рiвень, тобi вiн дав право вибирати. I нiчого без його волi не вiдбувається.

— До чого це ти?…

— Напевне, до всiх. Ти сам вибрав, як i твiй син, куди йти. Вiн непоганий, добрий чоловiк, але нiхто сволоцюгою не народжується. А тодi приходить час, i треба вибирати. Зло i добро речi умовнi, але коли ти забуваєш, то, дивись, i вклепаєшся. Ця межа, тонка, як нитка, може обiрватися. Треба бути видатним жонглером, щоб пройтися над прiрвою. I тiльки вiра в Господа може тобi домогти.

— А де те добро?

— У Бога. I нiде бiльше. Вiн скрiзь, вiн в усьому.

Вiн творець, бо демон може тiльки збрехати, напустити красивостi, а водночас благоговiйно закотити очi в релiгiйному екстазi.

— Ти клепаєш, як по радiо чи телевiзору. Ти менi дай пораду.

— Щоб ти менi потiм проломив довбешку. Ти зрiлий чоловiк. Маєш вуха, маєш очi — вибирай.

Побiденко запхнув цигарку до рота, виплюнув, вихаркнув разом з тягучою, як клей, слиною.

— Паскудство. Кажу тобi, паскудство це життя.

— Не маю сумнiву, але треба жити…

Принц Дакарський пiдняв з землi цигарку, закурив, — зараз було трохи легше, нудота вiдступала. Гiрка слина, терпко у ротi, голова тяжка.

— Передай людям, щоб були обережними.

— Спробую. Вони ж такi упертi вiслюки, як i ти, хоча це найкращi.

Вже рокотiло шосе, трiщали горобцi, вищала музика; в ротi як коти понасирали.

— Оце-го… Хотiв тобi, Лаврушо, сказати. Правдивiше, запитати: вона, того, Алiса… Я її купаю… Зовсiм як дитину, але менi її, ну, почуваю до неї зовсiм iнше… Це погано?

— Ти дурнiший, нiж я гадав. На те вона i жiнка. Сам її вибрав.

— Хм-м… Не сподiвався вiд тебе.

— А що ти хотiв вiн мене, йолопе, почути, що кохання — це грiх?

— Щось таке.

— Ти йолоп, старий йолоп, Принце. В любовi нема нiчого поганого. Щоправда, це крок до смертi, але й у смертi немає нiчого поганого.

— А коли ти думаєш про любов i смерть водночас?

— Тодi це iнше. Це пристрасть. Спробуй не думати про смерть. Але це теж неможливо… Тiльки страх перед нею, пiдсвiдомий, далекий чи явний, рухає тебе. Це одна з частин Господнього задуму…

Якщо жiнка не викликає сум'яття i тривогу, то варто задуматися, що ти кудись таки вклепаєшся. Бог i рогатий шепчуть цiй тваринцi однаково на вухо, але частiше перемагає отой, що з ратицями.

— Звiдки тобi це знати?

— Ще по семiнарiї, коли у мене пух рiс над губою i я не проминав жодної гарної молодицi, ну, хоча б тiльки поглядом. Молодiсть кожному дається, щоб набратися розуму на старiсть.

— Але вихiд…

Лаврентiй махнув роздратовано рукою.

— Я тобi вже тандичив скiльки, що тут тiльки миттєвiсть. Це наша тимчасова обитель, але як зав'яжеш тут, так i там, у тому свiтi зустрiнуть тебе.

— Не дуже я вiрю, що отам, — Принц тицьнув пальцем у землю, — що отам, з хробаками, чи у небi щось iснує.

— Тодi не роби зла, навiть тодi, коли тебе цькують, як шолудивого пса. Спокiй приходить тiльки з Богом.

— Знову ти трандиш, мов те телебачення.