Знак Саваофа

Будiвництво зупинилося на цiлий рiк з зовсiм дурної причини, а саме: хтось пiдклав вибухiвку пiд авто самого настоятеля, сухого, з випуклим черевом чоловiка, з кущистими бровами та сердитим поглядом, але чи на благо, чи просто на вiтряну удачу, помилилися, i в повiтря пiднялася машина з якимись поважними персонами тiньового бiзнесу, якi завiтали до монастиря. Розбиралися цiлий рiк, перешерстивши всiх в окрузi, в столицi й за її межами, але винуватцiв не знайшли. За цей час спалили буду Лаврентiя з усiма пожитками, так, що йому довелося рити землянку, але нiхто з мiсцевої влади цього не дозволив, i щойно зведене закопали; закопував сам Лаврентiй пiд наглядом двох мiлiцiонерiв, що вiд нудьги позiхали, вiдганяли комарiв i розповiдали бородатi анекдоти, зрiдка пiдганяючи старого хрипким окриком. Так Лаврентiй знову почав побиратися по нiчлiжках. Iнодi вiн ночував у прикарабку новобудови, але одного дня чомусь вирiшив, що це недобре, i пропав на кiлька мiсяцiв, а коли повернувся, то, як i минулого разу, коли вiн з'явився у Соснiвцi, тягнув за собою, щоправда, з Мурзоном, Наумичем та Прокоповичем, будiвельного вагончика, на який у нього вже бiльше десяти рокiв був папiр i згода мiсцевої влади. Все якось ставало на свої, звичнi для соснiвцiв, мiсця, їхнi погляди звиклися з недобудованою капличкою, як звиклися з монастирем, озерами, пустирищами, де один за одним грибами пiднiмалися бiлi панельнi будинки; деякi озера висохли, в iнших риба передохла, а вiтри змiнилися на падлючi протяги; i народу все прибавлялося, розмиваючи знайомi обличчя друзiв та далеких родичiв; трактори розрiвнювали старi цвинтарi, й дощi вимивали вибiлiлi кiстки, трухлявi труни; на бiлих пiщаних латках, нагрiтих сонцем, спали бездомнi пси, тонко повискуючи увi снi.

Так, гнаний цiєю повсякчасною тугою, пiзньої осенi до Лаврентiя серед ночi завiтав Андрюха Лямур з похилими плечима, вихудлий, з вiдсутнiм поглядом, безкровними губами. Вiн зупинився на порозi, але не заходив, хоча йому нiчого не заважало виламати дверi. Вiн тричi постукав, вiдiйшов на кiлька крокiв, став, засунувши у кишенi вельветових штанiв руки. Лаврентiй глянув на нього з ночi, лише сказав:

— Проходь. Чого став як вкопаний?

Лямур хмикнув якось незадоволено, але повагом пiднявся по схiдцях. Вiн витягнув пляшку, сiв на лежанку, мовчки пошукав чогось закусити, але так нiчого i не знайшов, вiдкрутив голiвку пляшцi, простягнув Лаврентiю, той подякував, прийняв пляшку з рук i поставив пару гранованих стаканiв, кiлька цибулин, окраєць хлiба, шматок сала.

— Маю надiю, що вiд такого ти не вiдмовишся!

Вiн сидiв непорушно, мов у темну воду, втупився каламутним поглядом у пiдлогу. Наливав, випивав, знову тягнув, мов гуму, мовчанку; наче очiкуючи, що цiєї хвилини враз усе проясниться, але горiлка вганяла його у ще бiльше отупiння, що межувало з вiдчаєм.

— Ти так i будеш сидiти? — запитав його Лаврентiй.

— Скажи, Лаврентiй, а справдi щось там є?… — його довгий, весь у рубцях палець ткнув у небо.

— Обов'язково.

— Одним словом, одмахав… Та-а-ак… а менi нiчого не iснує. Є лише страх. Страх, який примушує людину випорожнятися, будь то думки, будь то жратва. Страх жене її по життю, доки не загонить у могилу, але перед кiнцем виверне тебе навиворiт, покаже своє беззубе обличчя i прокукурiкає: все, що ти вибудовував, не варте i мiдяка. Чому одним таланить по життю, вiн, сука, навiть не нагнеться цеглину з дороги прийняти, бо за нього прибiжать i приберуть, а ти, як остання проблядь, валандаєш по ньому, викручуєшся, а потiм — йому слава, та ще й яка! Слава на вiки, а придивишся: жив, як скотина, як останнє чмо, а пам'ятник вибудував — герой нацiї. Необхiдно потрапити в те необхiдне мiсце, коли тебе, як божество, пiдхоплять на руки i понесуть над головами натовпу. Чи не так, Лаврушо?

— Страх примушує людину задуматися над тими словами, якi її до цього привели. Вiн змушує глянути на свої помилки i не робити бiльше того, чого не варто робити…

— Але ж люди всi навпаки… Навпаки. Смерть для них, тiльки смерть є тим мiрилом, що може вiдiбрати добре, полишити кохання, щастя, якщо таке iснує…

— Для чого воно тобi? Все це для чого? Якщо ти прийшов вилити душу, то я можу тiльки допомогти в одному, сказати, щоб ти навернувся до Бога, не був башибузуком, не вбивав людей. Але навряд чи ти мене послухаєш. Ти прийшов отримати на все готову вiдповiдь, а її немає. Ти сам повинен її знайти. З готовими вiдповiдями не народжуються, їх шукають. Людина не шукає смертi, вона сама приходить, бо все в руках Господа Бога. Готова вiдповiдь звучить пiсно, нудно, але вона правдива, якщо там є частина того, що не суперечить Божим заповiтам.

— Тодi покажи менi, хто, окрiм тебе, живе цими заповiтами? Людина — це свиня, i ти зi мною згодишся. Найсуперечливiша свиня, яка може бути. Хiба я мало давав на храми чи не ходив до церкви, доки не побачив, що, окрiм злиднiв, розпуки, нiчого в тому здравого немає. I як тiльки-но я вибрав той шлях, що веде до грошей, у мене з'явилося все…