Знахар

На стіні перед ним з'явився величезний квадрат світла. Одне було зрозуміло: це був проектор. Що це все означало, він нарешті помре чи житиме? Змилуйся, сувора доле, це якась підстава? Може, його записують, а потім буде добрий сміх? Але хто, як, чому, адже у нього не було друзів, щоб влаштувати йому вечірку з несподіванками....

Перший же слайд, що з'явився на стіні, налякав його.

– Аня. П'ятнадцять років. Посміхається, – заговорив незнайомець, описуючи те, що Адам і так добре бачив.

Він знав цю дівчину. І посмішку теж. Він точно пам'ятав її, її батьків теж, з припухлими і синіми очима, печаттю безсонних ночей. Саме так вона посміхалася, коли він подав їй перший коктейль. Її батьки теж раділи, і радість не зникала з їхніх облич, навіть коли вони передавали йому гроші, багато грошей.

– Вона хворіла на лейкемію. Її батьки взяли кредит на сорок тисяч, щоб купити твої чудодійні мікстури.

І купили. Анна померла, звісно, померла, зрештою, це була остання стадія лейкемії, чудес не буває. Шансів не було, ось так просто, і кредит їм не треба було брати, все, що їм потрібно було зробити, це продати той прекрасний позашляховик, на якому вони приїхали. Вони не заплатили йому ці гроші за те, щоб він вилікував дівчинку, зрештою, це було зрозуміло, він знав це, вона знала це, і вони теж знали. Все, що їм потрібно було зробити – це тверезо, без емоцій, подумати. Вони заплатили за те, що і вони, і дівчинка мали надію до останніх днів, за те, що вона не вмирала в горі, страху і відчаї. Він не міг її вилікувати, але дати надію в ті страшні останні хвилини – міг. Він дав її. Інакше посмішка не сходила б ні з її, ні з їхніх облич до самого кінця. Зрештою, він її не вбивав.

Клац.

Наступний слайд.

– Адам. Твій тезка.

Чорт, він і його пам'ятав. Маленький засранець, років, хіба, восьми. Докучливий і уїдливий, незважаючи на свій жахливий стан. Що з ним було не так? Меланома? Мабуть, меланома. Батько теж не кращий, напевно, шматок лайна, дорогий костюм, акуратні нігті, на відміну від батьків Ані, жодних ознак занепокоєння. Такий собі генеральний директор, який отримує все за гроші і чиї діти не хворіють. Тож він купив баночки за купу грошей.

– Твої баночки з чудесами не допомогли. Батько Адася кинувся з Свентокшиського мосту у Варшаві.

Яка несподіванка. Нібито такий собі Пан Гарнітур, але в ньому щось було, якісь почуття. Але він, напевно, зістрибнув з мосту, скоріше, тому, бо хтось вперше в житті, набрав його на великі гроші. Малого шкода, це факт

Клац.

– Анета.

На фото була весела блондинка, можливо, років двадцяти п'яти, а може, й менше. Вона намагалася обійняти двох близнюків, щонайбільше п'яти років. Вони, однак, так сильно виривалися, що вона не змогла б впоратися з ними, в кінці кінців. Фотограф чудово вловив момент, коли двоє маленьких негідників вирвалися з дбайливих материнських рук, щось на кшталт "за мить до того".

– Вона залишила двох дітей сиротами. Ростуть у дитячому будинку. Вони могли б мати власний будинок, але Анеті не допомогли ліки, куплені за гроші від його продажу. Хлопці називали її Мамонтихою. Після її смерті чоловік зламався, і суд забрав у нього дітей, віддавши їх у опікуючий центр.

Він її пам'ятав? Так, пам'ятав. Насправді, він час від часу згадував цілу низку "пацієнтів", які, спокусившись на гарний маркетинговий трюк, приходили до нього як до останньої інстанції. Якщо хтось був невиліковно хворий, коли стара з косою вже стояла за рогом, а лікарі розводили руками, він допомагав. Люди розповідали один одному про таємничий лік, який нібито поставив їх на ноги, прогнав хворобу, знищив рак, врятував життя. Не всіх, звичайно, щоб не було скарг, але сотні задоволених лікуванням били себе в груди і запевняли в чудодійних результатах. Достатньо було прочесати Інтернет та форуми про оздоровлення, не більше того. Звичайно, потрапити до нього було нелегко, треба було трохи покопатися в інформації, але суть була в тому, що це була ексклюзивна послуга. Не для всіх. І гроші він брав не з усіх. Він не покладав особливих надій на бідних, але якщо у вас були гроші, ви могли розраховувати на баночку з засобом, який, нібито, робив чудеса. Так писав Інтернет, бо, якщо серйозно, то вичісував гроші у кожного.

Чому традиційна медицина не використовувала цей засіб? Так це ж змова фармацевтичних компаній, які не зацікавлені в лікуванні онкохворих людей. Національна служба здоров'я і так зробить так, щоб ви хворіли якомога довше, ясний пень, це вам скаже будь-який користувач форуму. Форум, який був створений і розкручений з неабиякими зусиллями, щоб бути максимально достовірним.

Клац.

Дорота.

Клац.

Вероніка.

Клац.

Ясьо.

– Маю показувати далі?

Клац.

Клац.

Клац.

– Тридцять п'ять осіб.

Клац.

Клац.

Клац.

– Ти винен у смерті тридцяти п'яти людей. Саме стільки нарахував.

Клац.

Вони все одно помирали. Він не міг цього прокричати, а дуже хотів. Вони все одно прощалися з життям, їм уже ніщо не допомогло б, і,завдяки йому, вони не вмирали у відчутті цілковитої безнадії. У такому, в якому він перебував зараз.

Він не обмочив штанів. Це просто сльози.