Олесь Бердник

ЗОРЯНИЙ КОРСАР

Роман-феєрія

Тій, котра вічно йде назустріч, з любов’ю присвячую

Автор

Учитель. Зосередься, о мій чела, заглибся в надра духу і дай відповідь: хто у світі найбільший самітник?

Учень. Сонце, о Гурудева!

Учитель. Як те може бути, мій чела, щоб Сонце — повелитель усього живого, наш батько й світоч — було усамітнене?

Учень. О Гурудева! Сонце напоює променем кожну билинку й атом, проникає в кожну клітину й серце, в розум і навіть нерозумність. Та минають незміряні цикли часу, і усамітнене Сонце жде не діждеться, коли ж з’явиться герой, який віднайде в собі мужність і любов, щоб проникнути в сонячне лоно й народитися знову. Вогняну Браму відкрито, і той шлях суджено кожному, хто зі сміхом відкине мару смерті. Чи правильно я мислю, о Гурудева?

Учитель. Промінь Істини торкнувся твого серця, коханий чела. Дай обняти тебе! Ввійди в полум’я мого серця. Віднині й навіки — ти СИН СОНЦЯ. Радуйся, радуйся, радуйся, Переможець Мари Смерті!

Книга перша. Чорний папірус

Ти прийди, Неповторна, на стежку мого пориваная.Ти ступи у колиску моєї душі.Я готую для тебе початок нового світання,Тої казки, кохана, яка не лягла у вірші.

Довгі ночі і дні, а тебе все немає, немає,В скелю серця вдаря галактичний прибій…Мою душу охоплює туга безкрая,Розгортає у вічність тривоги сувій.Де ти, де? Чи прийшла ти на Землю із казки?Якщо ні — то навіщо я в хащах життя?Без очей твоїх — ніч, самота без жаданої ласки,А без слова твого — небуття.Прилети, Неповторна!Минають секунди-століття,

Блискавиці небесні обпалюють серце моє.Я чекаю тебе над безоднею світу,Де безжалісний птах Прометея клює.Де ти, де? Бронзовіють напружені м’язи,Люта втома байдужістю душу вбива.Ти прийди і вогнем у оголене серце вривайся одразу,Щоб були непотрібні слова!Я тоді розірву найдревніші у світі кайдани,Сколихнеться від жаху Кривава Гора!Прилітай, Наречена моя, на весільне світання…Нам пора… Нам пора…

Частина перша

Хронос

(Із щоденника Сергія Горениці)

Що зі мною діється?

Серце вібрує у незримому потоці якоїсь енерґії, відгукується па коливання хвиль і водокрутів невідомої ріки, болить і плаче, чогось жадає, кудись поривається, а свідомість нічого не може збагнути, пояснити. Ну чого мені треба? Маю цікаві наукові експерименти, неосяжні перспективи досліджень. А моє глибинне єство невдоволене.

Дивовижне створіння — людина. Парадоксальне і нез’ясоване. Древні казали: вінець природи або творення. Квітка субстанції. А може, навпаки? Не квітка, а рана матерії? її мука. Коли вона вилікується? Коли заживе?

Алогічні думки розпирають мозок, змушують розплутувати заплутаний з правіку клубок таїни. Хто завдав страшного удару світовій субстанції, змусивши її творити незліченну лавину форм і явищ, прагнути в запаморочливу, божевільну далину, шукати те, чого, може, взагалі не можна знайти? Факти астрономії, фізики, антропології й психології сплітаються в таку фантасмагорію, що годі вкласти їх у готові схеми і традиційні уявлення. Навіть релятивізм не допомагає часом осмислити, збагнути те, що оточує нас звідусюди або виростає з таємничого ядра власної свідомості.

О небесний океане, чому одвіку мовчиш? Яка невідома космічна буря пробудила тебе? Чому ти почав гнівно котити буруни буття в метагалактичних просторах, кидати піну життя у примхливий, калейдоскопічний політ? Чи не краще було б тобі спати у вселенському спокої, колихаючи в неосяжному лоні міріади зерен ненародженого життя? А так — полонив сам себе пасткою часу, древньою павутиною Хроноса, і борсаєшся в ній, паче барвистий метелик-ефемера. А все-таки ні, не метелик! Відчуваю в собі страхітливу силу, яка дорівнює потугою силам зірок і галактик. Знаю: мушу розгадати дивовижну таємницю. Приховане знання тривожить, бентежить, розриває. Я ніби льох, начинений динамітом. Жадаю іскри підпалу і страхаюсь її. Де ж, коли з’явиться благословенний обрій розкриття?