zvijani-vitrom-1

Війна тривала далі, досить успішно для південців, але люди вже перестали повторювати: “Ще одна перемога, і війні кінець”,- так само як перестали називати янкі боягузами. Вже всім стало ясно, що янкі далеко не боягузи і що подолати їх вдасться лише після багатьох перемог. А перемоги в Конфедерації таки були: генералів Моргана й Форреста в Теннессі, та й попереду так виразно вимальовувався тріумф у другій битві над Булл-Реном \ наче південці вже тримали в руках скальпи з голів янкі. Але тяжкою ціною платилося за ці скальпи. Шпиталі й доми Атланти були переповнені хворими й пораненими, і щораз більше жінок з’являлося в чорному. День у день довшали ряди однаковісіньких солдатських могил на Оклендському кладовищі.

Гроші Конфедерації катастрофічно знецінювались, а ціни на харчі та одяг з такою самою швидкістю зростали. Інтендантство обкладало харчові товари такими великими податками, що це вело до зубожіння раціону мешканців Атланти. Білого борошна було мало, й воно настільки подорожчало, що кукурудзяний хліб повсюдно заступав у вжитку булочки, бісквіти й вафлі. У м’ясних крамницях майже не стало яловичини, поменшало й баранини, до того ж купувати її могли тільки люди багаті. Щоправда, свинини ще вистачало, як і птиці та городини.

Блокада південських портів посилилася, і такі речі, як

1 Річка неподалік міста Манассас (штат Вірджинія), над якою сталися битви 21.1.1861 і 24.УШ.1862 рр., звані часом “битвами під Манассасом”.

чай, кава, шовки, корсети з китового вуса, одеколони, модні журнали й книжки перетворювались на дедалі рідкіснішу розкіш. Навіть прості бавовняні тканини так підскочили в ціні, що дами, згнітивши серце, перешивали на новий сезон торішні туалети. З горищ подіставали кросна, що роками вкривалися там порохом, і мало не в кожній вітальні заходилися ткати. Всі - солдати, цивільні, жінки, діти й негри - почали носити домашнє ткання. Сірий колір, колір конфедератської армії, майже зник, поступившись місцем жовтуватому відтінку домотканої одежі.

Уже й шпиталі зазнавати скрути - бракувало хініну, каломелі, опію, хлороформу, йоду. Бинти й марля стали надто великою цінністю, щоб їх викидати після вжитку, і дами, які доглядали поранених у шпиталях, кожного разу несли додому повні кошики закривавленого гноття, що його, переправши й випрасувавши, повертали для подальшого використання.

Але для Скарлет, яка щойно вирвалася з лабет удівства, війна означала тільки добу веселощів та розваг. Навіть деякі труднощі з одягом та харчами не могли потьмарити її настрою - так вона тішилася своїм поверненням у світ.

Думаючи про те, як безбарвно прожила вона попередній рік, коли кожен день анічим не відрізнявся від іншого дня, Скарлет відчувала, що тепер життя набрало неймовірно швидкого темпу. Щоранку на неї чекала якась нова захоплива пригода: все нові й нові чоловіки шукатимуть з нею зустрічі, казатимуть їй, яка вона гарна, й запевнятимуть, що для них було б щастям битися за неї і навіть померти. І хоч Скарлет кохала Ешлі й була певна, що кохатиме його до самого скону, це не заважало їй безоглядно фліртувати, зваблюючи кавалерів, які пропонували їй руку й серце.

Повсякчасний відгомін війни сприяв приємній невимушеності у товариському житті, на що старші люди споглядали не без тривоги. Матері раптом виявили, що до їхніх дочок заявляються в гості незнайомі молодики, не маючи при собі ніяких рекомендаційних листів, та й узагалі бувши невідь якого походження. І ці дочки - жах який! - дозволяють собі сидіти з ними, взявшись за руки. Місіс Меррівезер, яка з власним чоловіком уперше поцілувалася тільки після весілля, ледве очам повірила, заставши свою Мейбел, як та цілується з малим зуавом Рене Пікаром, і просто отетеріла, коли побачила, що дочка навіть і не соромиться власного вчинку. І хоча Рене Пікар негайно ж таки попросив у Мейбел руки, суті справи це не змінювало. Місіс Мерріве- зер відчувала, що Південь котиться до повного морального розкладу, і частенько прилюдно висловлювала цю свою думку. Інші матрони гаряче підтримували її і винуватили в усьому війну.

Але юнаки, що збиралися за тиждень чи там місяць накласти головою, не могли чекати цілий рік, щоб дістати право назвати врешті свою обраницю на ім’я - звісно, додавши слово “міс” попереду. Вони не погоджувались на тривале залицяння, як того вимагали правила доброго тону з передвоєнних часів. Звичайно вони вже за три-чотири місяці знайомства робили пропозицію. А дівчата, хоч і знали дуже добре, що порядній панночці слід спершу тричі відмовити й тільки на четвертий раз погодитись, тепер без зайвих зволікань давали згоду вже за першим разом.