zvijani-vitrom-1

Виснажений за рік перебування у неволі в янкі, змучений тривалими мандрами на своїй кепсько припасованій дерев’янці, він не мав сили здолати хворобу й цілі дні лежав у ліжку, стогнав і поривався схопитись на ноги, знову й знову переживаючи ті битви, крізь які довелося йому пройти. Але жодного разу в усіх своїх мареннях не покликав він ані матері чи дружини, ані сестри чи нареченої, і це вельми непокоїло Керрін.

- Мусить же людина мати якихось родичів,- казала вона.- А у нього так наче нема жодної рідної душі на світі.

Та попри всю свою знемогу він був таки хваткий до життя і невдовзі - завдяки ще й доброму доглядові - почав оклигувати. І ось одного дня він розплющив блідо-голубі очі й цілком уже свідомим поглядом роззирнувся по кімнаті, і побачив Керрін, що сиділа коло ліжка, перебираючи чотки, а ранкове сонце променилося на її русявому волоссі.

- То ви - таки не сон, виходить,- промовив він глухуватим безбарвним голосом.- Сподіваюся, я вам не завдав надто багато клопоту, мем?

Одужувацшг його тривало довго - він тихо лежав і все дивився у вікно на магнолії, і ніхто не відчував ніякої особливої тяготи від його присутності в домі. Керрін він подобався своєю мовчазністю, умиротвореною і ненав’язливою. Спекотної пополудневої пори вона, бувало, годинами сиділа біля недужого, без жодного слова обмахуючи його віялом.

Керрін взагалі майже не розмовляла в ці дні, коли, тендітна й звійна, мов привид, снувала по дому, виконуючи повинності, на які ставало у неї сили. І часто молилася; Скарлет щоразу, як заглядала без стуку до сестриної кімнати, заставала Керрін на колінах перед ліжком. Видовище це дратувало Скарлет, якій здавалося, що час на молитви минувся. Якщо Бог визнав за доцільне покарати їх так, то виходить, що він не потребує їхніх молитов. Релігія для Скарлет завжди була чимось на кшталт угоди. Вона обіцяла Богові добре поводитись, якщо він посприяє їй у тій чи іншій справі. Але що Бог, на її думку, часто-густо порушував погоджені умови, вона тепер вважала себе вільною від будь-яких зобов’язань перед ним. Отож, застаючи найменшу сестру навколішках тоді, коли слід було б перепочивати по обіді або лагодити білизну, Скарлет вважала, що Керрій у такий спосіб ухиляється від своєї частки спільних їхніх клопотів.

Ось про це вона й сказала Віллові Бентіну одного дня, коли він уже міг сидіти в кріслі, і була трохи таки вражена, почувши, що він відповів рівним тихим голосом:

- Ай нехай вона собі це робить, міс Скарлет. Від цього їй легше на душі.

- Легше?

- Атож. Вона ж молиться за вашу маму й за нього.

- “За нього”? За кого це?

Блякло-голубі очі Вілла подивились на неї з-під білявих вій без будь-якого подиву. Здавалося, ніщо не може здивувати або вразити його. Мабуть, він надто багато спізнав у житті несподіванок і розучився дивуватися. Йому зовсім не здалося незвичайним, що старша сестра не знає, яка таємниця на серці у молодшої сестри. Він сприйняв це так само природно, як і ту обставину, що Керрін звірила свою таємницю йому, зовсім сторонньому для неї.

- За свого кавалера, за Брента, як його там на прізвище,- того самого, що загинув під Геттісбергом.

- За свого кавалера? - перепитала Скарлет.- Оце маєш! І він, і його брат були моїми кавалерами.

- Справді, вона мені це казала. Чи не всі юнаки в окрузі упадали коло вас. Але все-таки він став її кавалером після того, як ви його знехтували, і коли приїздив востаннє у відпустку з війська, взяв з нею заручини. Вона каже, що їй більш ніхто з хлопців не подобався, тож молитва ця - для неї полегкість.

- Ну й дурниці! -‘відказала на це Скарлет, відчувши, однак, легенькі ревнощі.

Вона не без цікавості подивилась на цього довгов’язого юнака з гострими плечима, рудуватим волоссям і спокійним упевненим поглядом. Отже, йому відомо про її рідню навіть таке, чого вона не знає, хоч мала б знати. Он воно чого Керрін снує сновидою та все молиться Богові. Але це у неї минеться. У скількох дівчат загинули наречені, у молодих жінок - чоловіки, і всі якось примиряються з цим. Ось і вона сама примирилася із втратою Чарлза. А в Атланті вона знала одну жіночку, яка тричі вдовіла за час війни і все одно не перестала цікавитись чоловіками. Усе це Скарлет і виклала Віллові,- але він тільки похитав головою.

- Міс Керрін не з таких,- упевнено сказав він.

З Віллом приємно було розмовляти, бо сам він говорив мало й умів уважно вислуховувати. Скарлет ділилася з ним своїми клопотами щодо сівби, прополювання й розпушування грунту, відгодівлі свиней та розведення корів, і він давав їй слушні поради, бо, як з’ясувалося, мав був невеличку ферму в південній Джорджії і двох рабів-негрів. Він знав, що тепер його негри дістали волю, а ферма поросла бур’янами та самосійним сосняком. Єдина його родичка, сестра, кілька років тому разом з чоловіком перебралася до Техасу, тож він лишився одинцем на білому світі. Хоча, здавалося, він переживав за цим не більше, ніж за втраченою ногою, яка лишилася на полях# Вірджинії.