zvijani-vitrom-1

- Ні, навіщо ти так, Душко! Не будь злостивою. Просто вона така жвава й життєрадісна. Як на мене, вона просто чарівна.

“Ото ще! - подумала Скарлет, мимоволі впинаючись нігтями у корсаж.- Щоб оця солодкава шмаркачка та стала мене захищати!”

Чути такі слова від Мелані було ще^ прикріше, ніж відвертий осуд з уст Душки. Скарлет не довіряла жодній жінці, вона вважала, що всі вони, за єдиним винятком її матері, керуються шкурними міркуваннями. Мелані була певна, що Ешлі належить уже їй, тож і могла виявити таке собі християнське милосердя. Скарлет не мала сумніву, що це Мелані просто хизується своєю перемогою, водночас засвідчуючи, яка вона доброзичлива. Скарлет сама не раз вдавалася до цього прийому в розмовах про дівчат з кавалерами, і ті у своїй наївності вірили, що вона така щиросерда й несебелюбна.

- Ну, голубонько, ти, певно, сліпа,- в’їдливо заперечила Душка, трохи вже голосніше.

- Тихіш, Душко! - просичала Селлі Манро.- Тебе чути на весь будинок.

Та стишила голос, але й далі провадила своє.

- Ти ж бачила, як вона пускала бісики очима до всіх, хто був близько, навіть до містера Кеннеді, кавалера її власної сестри. Я зроду з таким не стикалася! І Чарлзові вона теж крутила голову.- Душка пирхнула соромливим смішком.- А ви ж знаєте, що Чарлз і я…

- Справді? - зашепотіли збуджені голоси.

- Так* тільки, дівчата, нікому ані-ні!.. Ще рано.

Почулись радісні смішки й заскрипіли пружини матрацу,

коли хтось кинувся на ліжко обіймати Душку. Мелані пробурмотіла щось про те, яка вона щаслива, що Душка стане їй сестрою.

- Зате мені зовсім невелике було б щастя мати Скарлет за сестру, бо вона так любить фліртувати, як ніхто в світі,- понуро озвалася Гетті Тарлтон.- Але вона, можна сказати, вже заручена зі Стюартом. Правда, Брент каже, що їй до нього байдужісінько, тільки ж йому не можна йняти віри, бо він сам від неї без пам’яті.

- Послухайте ось мене,- з таємничою поважністю заявила Душка.- Скарлет ніхто не цікавить, окрім знаєте кого? Окрім Ешлі!

Ця звістка розбурхала гарячкові перешепти, запитання, вигуки, тоді як Скарлет похолола від страху й осороми. Душка - простачка й недотепа, коли йшлося про чоловіків, але в жіночих справах вона мала добрий нюх, і цю рису її Скарлет якраз і недооцінила. Принизливе почуття ображеної гордості, якого вона зазнала в бібліотеці від Ешлі й Рета Батлера, було легенькою шпичкою супроти того, що випало їй спізнати цю мить. На чоловіків, навіть таких, як містер Батлер, можна покластись, що вони триматимуть язика за зубами, але в Душки язик мов те помело, і ще не встигне годинник вибити шосту вечора, як уже вся округа знатиме її таємницю. А Джералд же тільки-но вчора казав, що не хотів би, аби його дочка стала загальним посміховищем. Ото взяли б її на глузи! Липучий піт виступив у неї попід пахвами й поповз униз по тілу.

Поверх інших голосів почувся спокійний і розмірений, ледь докірливий голос Мелані:

- Ти ж знаєш, Душко, що це неправда. Недобре так наговорювати.

- Ні, це правда, Меллі, ти б і сама це помітила, якби не вишукувала в людях тільки гарне, навіть у тих, які й крихти його не мають. Але я рада, що це правда. Так їй і треба. Скарлет О’Гара одне лише знає- відбивати кавалерів у дівчат і сіяти всюди чвари. Адже ти знаєш, що вона відбила Стюарта в Індії, хоч він їй зовсім і не потрібен. А сьогодні силкувалася загребти й містера Кеннеді, й Ешлі, й Чарлза…

“Мені треба додому! - подумала Скарлет.- Я хочу додому!”

Якби вона могла якимсь чудом перенестися до Тари й сховатися там у безпеці! Щоб бути біля Еллен, побачити її, притиснутись до її сукні, виплакатись перед нею, викласти всю свою знедолю. Ще одне слово - і вона не витримає, кинеться до них у кімнату, повидирає жмутками рідкі безбарвні коси Душки, плюне Мелані Гамільтон в обличчя за все її гидке добросердя. Але ні, вона й так уже надто вульгарно повелася сьогодні, зовсім як та біла злидота - оце ж якраз і було найгірше.

Вона притисла руками спідниці, щоб не шелестіли, і покрадьки, мов звіря, позадкувала в двері. “Додому! - думала вона, спускаючись сходами, поспішаючи повз причинені двері й притихлі кімнати.- Треба швидше додому”.

Скарлет уже була на ганку перед будинком, коли раптом стрілила їй нова думка: вона не може втекти додому! Просто не може! Вона повинна пройти через це все, витерпіти всю злостивість цих дівчиськ, і своє власне приниження, і розчарування. Утекти зараз - означало б дати їм нову зброю проти неї.

Скарлет загупала з усієї сили кулаком по високій білій колоні, шкодуючи, що не має сили Самсона й не може розвалити цей дім дощенту, щоб усі до одного полягли під його руїнами. Але вони в неї ще пожалкують! Вона їм покаже! Вона ще не знала, як саме це зробить, але була певна, що свого доможеться. Вона їм ще дужче допече, ніж вони їй.