zvijani-vitrom-1

Будинки тепер стояли на щораз більшій відстані одні від одних, і ось, вихилившись із коляски, Скарлет побачила червону цеглу й шиферний дах будинку міс Дріботун. Він був чи не останній на північній околиці міста. Далі за ним Персикова вулиця вужчала й переходила в путівець, що звивався під величними деревами й зникав у тихій гущавині лісу. Чепурний дерев’яний паркан недавно пофарбували на біле, а на подвір’ї перед будинком жовто зоріли останні в цьому сезоні жонкілі. На сходинках веранди стояли дві жінки в чорному, і за ними кремезна мулатка, що тримала руки під фартухом і показувала білі зуби в широкому усміху. Пухкенька міс Дріботуп схвильовано тупцяла на своїх куцих ніжках, одну руку притисши до пишних грудей, аби заспокоїти розтривожене серце. Скарлет побачила Мелані поряд з нею, і враз її затопила хвиля неприязні: оце і є ложка дьогтю в бочці атлантського меду, ця тендітна невисока постать у чорній жалобній сукні, з непокірними темними кучерями, стягненими в тугий вузол, з привітною вітальною усмішкою на овальному личку.

♦

Коли котрийсь південець розохочувався спакуватись і вирушити за двадцять миль у гостину, та гостина рідко тривала менше місяця, а звичайно затягувалася на багато довший термін. З південців були такі ж ревні гостювальники, як і щедрі господарі, і не становило великого дива, що родичі могли завітати на Різдво й засидітись у гостях до липня. Часто бувало так, що молодята, відбуваючи медовий місяць, залишались у гостинних господарів аж до появи на світ другої своєї дитини. Незрідка старші віком тітки й дядьки, приїхавши у неділю на обід, застрягали в гостині на роки й роки, аж до самої своєї смертної години. Гості нікого не обтяжували, бо будинки були просторі, челядь численна, і кілька зайвих ротів не завдавали ніякого клопоту в цьому краю достатку. Гостювати їздили старі й малі, чоловіки й жінки: молодята - просто скласти візит, молоді матері похвалитися немовлям, напівхворі - піддужати, батьки відправляли в гості дівчат, яких хотіли вберегти від небажаного шлюбу або які досягли критичного віку, так і не знайшовши собі пари, отож малася надія, що це вдасться зробити за сприянням родичів на новому місці. Гості пожвавлювали й додавали розмаїття неспішному плинові південського життя, і їм завжди були раді.

Отак і Скарлет прибула до Атланти, не маючи й гадки, на скільки часу тут залишиться. Якщо їй видасться так само нудно, як у Саванні й Чарлстоні, вона вернеться додому за місяць. А сподобається, то житиме тут, допоки буде охота. Однак ледве Скарлет приїхала, як тітонька Туп і Мелані взяли її в справжню облогу, силкуючись переконати, щоб лишилася у них назавжди. Було використано всі можливі аргументи. Вони хочуть, щоб вона жила з ними, бо її тут люблять. Вони дуже самотні, і вночі їм буває страшно у цьому великому будинку, а Скарлет така хоробра, і з нею вони нічого не боятимуться. Вона така чарівна, що самим виглядом своїм підносить їх на дусі. І тепер, коли не стало Чарлза, її місце й місце його сина із Чарлзовою ріднею. Бо ж і так за чоловіковим заповітом їй належить половина будинку. Ну, і ще ж Конфедерація потребує кожної зайвої пари рук - шити, плести, скручувати бинти, доглядати поранених.

Чарлзів дядько Генрі Гамільтон, що по-парубоцьки мешкав у готелі “Атланта” біля станції, також мав з нею поважну розмову на цю тему. Цей низенький, опецькуватий і дратливий старий добродій з рожевим личком і копицею довгого стріблясто-сивого волосся ставився вкрай нетерпимо до всіляких жіноцьких страхів та химер. Саме тому він майже не підтримував стосунків із своєю сестрою міс Дріботуп. Вони змалку вирізнялися цілковитою відмінністю характерів, але остаточно поглибилось між ними розходження, коли тітонька Туп взялася виховувати їхнього небожа Чарлза: “Ти ж робиш з нього слинька, коли він вояцький син!” - обурювався Генрі Гамільтон. А кілька років тому він так образливо висловився на її адресу, що вона тепер згадувала його лише пошепки й з такою осторогою, ніби чесний старий юрист був щонайменше вбивцею. Образи було завдано того дня, коли міс Дріботуп забаглося взяти п’ятсот доларів зі свого спадку, яким опікувався дядько Генрі, і вкласти в якісь неіснуючі золоті копальні. Він відмовився видати їй цю суму і в запалі заявив, що у неї нема тями й на комара й що досить йому побути в її товаристві п’ять хвилин, як його починає тіпати. Відтоді вона бачилася з ним тільки раз на місяць, і то на чисто діловому грунті, коли дядько Пітер одвозив її до братової контори одержати від нього гроші на прожиття. Після цих коротких візитів Туп неодмінно вкладалася аж до вечора в ліжко, вся в сльозах і з флакончиком нюхальної солі напохваті. Мелані й Чарлз, які чудово ладнали з дядьком, пропонували свої послуги, щоб уберегти її від таких тяжких випробувань, але Туп щоразу вперто стуляла свого дитячого ротика й відмовлялася. Генрі - це її хрест, і вона нестиме його до кінця. З цього Чарлз і Мелані зробили висновок, що принагідне збудження вносило приємну різноманітність в її надмірно затворницьке життя.