11/22/63

— Я не здаю потижнево. То добрий дім, тамтий, партнере.

— Халупа, — перебив я. — Я був усередині. Знаю.

— Зачекайте-но, к чортовій…

— Ні, це ви зачекайте. Я пропоную вам п’ятдесят баксів, щоб перекантуватися у вашій халупі тільки цей вікенд. Це майже місячна орендна плата, і ви зможете знову виставити там своє оголошення вже наступного понеділка.

— Навіщо б вам…

— Тому що приїздить Кеннеді і всі готелі в Далласі й Форт-Ворті переповнені. Я подолав далеку дорогу, щоби його побачити, і не збираюся отаборюватися у Ярмарковому парку[651] чи на Ділі-Плазі.

Я почув «клац» і гудіння полум’я запальнички, Меріт закурив, обдумуючи мою пропозицію.

— Гайнуємо час, — промовив я. — Тік-так.

— Як вас звати, партнере?

— Джордж Емберсон. — Я вже жалів, що зателефонував, а не просто зайшов і оселився там. Я вже було мало не вирішив саме так і зробити, проте візит копів з департаменту поліції Форт-Ворта був останнім, чого я потребував. Я не сумнівався, що мешканцям вулиці, де іноді, відзначаючи свята, підривають курей, загалом насрати на сквотерів, але краще убезпечитися, ніж потім жаліти. Я вже не просто кружляв навкруг карткового домика; я в ньому жив.

— Я буду перед домом за півгодини, сорок п’ять хвилин.

— Я буду всередині, маю ключ.

Знову тиша. А тоді:

— Звідки він у вас?

Я не мав наміру клепати на Айві, навіть якщо вона вже живе в Мозеллі.

— Від Лі. Лі Освальда. Він мені його дав, щоб я міг заходити, поливати його квіти.

— У цього мізерного нікчемахи були квіти?

Я повісив слухавку й поїхав назад до № 2703. Мій тимчасовий орендодавець, либонь, умотивований цікавістю, прибув у своєму «Крайслері» всього через п’ятнадцять хвилин. У «Стетсоні» й розцяцькованих чоботах. Я сидів у передній кімнаті, прислухаючись до сварливих привидів ще живих людей. Вони мали, що розказати, і то багато всякого.

Меріт хотів вивідати в мене про Освальда — а чи він насправді чортів комманіст? Я сказав, що ні, він доброчесний хлопець з Луїзіани, який зараз працює в такому місці, з якого в п’ятницю добре буде видно президентський кортеж. Я сказав, що сподіваюся, що Лі дозволить мені розділити з ним таку зручну точку спостереження.

— Курв’ячий Кеннеді! — Меріт ледь не кричав. — От він-то точно комманіст! Хтось мусив би пристрелити цього сучо’о си’а, щоб і не сми’нувся.

— Доброго вам дня на сьогодні, — промовив я, прочиняючи двері.

Він пішов, але явно нерадісний. Цей чолов’яга звик до улесливих, запопадливих квартиронаймачів. На потрісканій, розкришеній бетонній доріжці він обернувся.

— Ви залишите будинок в такому ж гарному стані, в якому його побачили, чуєте?

Я роззирнувся у вітальні з її затоптаним килимом, потрісканим тиньком, єдиним проваленим кріслом.

— Без проблем, звісно, — гукнув я.

Я сів і знову спробував налаштуватися на привидів: Лі й Марину, Маргариту і де Мореншильда. Натомість запав у свій черговий раптовий сон. Прокинувшись, я вирішив, що лічилка звучить у моєму затухаючому сновидінні.

«Леді люблять ТАНЦЮВАТИ! Чарлі Чаплін їх ЗНІМАТИ!»

Вона не зникла, коли я розплющив очі. Я підійшов до вікна і визирнув. Дівчатка-стрибунки повищали й постаршали, але це були вони, та сама Жахлива Трійця. Та, що посередині вся поцяткована, хоча на вигляд їй ще роки чотири не вистачало до підліткового акне. Мабуть, то в неї червона висипка.

«Салют кап’таану!»

«Принцесі салют», — промурмотів я і пішов до ванної сполоснути обличчя. Кран вивергнув іржаву воду, проте достатньо прохолодну, щоб мені остаточно пробудитися. Замість розбитого колишнього годинника, на руці в мене був тепер дешевий «Таймекс», який показував, що вже пів на третю. Голоду я не відчував, але розумів, що все-таки мушу щось з’їсти, тому поїхав до «Барбекю містера Лі». Повертаючись звідти, я заїхав до аптеки по той порошок від головного болю. І ще купив собі пару романів Джона Д. Макдоналда в паперових обкладинках.

Дівчаток-стрибалок не було. Зазвичай бурхлива Мерседес-стрит дивно притихла. «Як п’єса перед підняттям завіси для третього акту», — подумав я. Зайшовши в дім, я поїв, проте, хоча смажені реберця були ніжними й соковитими, більшу частину їх я потім викинув.

18

Я намагався заснути у великій спальні, але надто живими були там привиди Лі й Марини. Незадовго перед північчю я передислокувався до маленької спальні. Пастельні дівчатка Розетти Темплтон все ще залишалися на стінах і якимсь чином їхні одностайні зелені сукенки («лісова зелень», мабуть, улюблений олівець Розетти) та великі чорні бутси діяли заспокійливо. Я подумав, що Сейді теж усміхнулася б цим дівчаткам, особливо тій, що в короні Міс Америки.

— Я кохаю тебе, серденько, — прошепотів я і заснув.

19

21/11/63 (Четвер)