11/22/63

Я сів і обняв її, без жодних думок. Вона обняла мене навзаєм, сильно-сильно, як тільки могла. Потім я її цілував, смакуючи її справжність — суміш ароматів тютюну та «Ейвона». Помада на губах бліда; схвильована, вона її майже всю сама встигла обкусати. Дочув запах її шампуню, її дезодоранту і маслянисті обертони розпареної тривожності під усім тим. Я торкався-торкався: її стегна і грудей, припухлості її пошрамованої щоки. Вона була тут.

— Котра година, мій вірний «Таймекс» став.

— Чверть на дев’яту.

— Ти жартуєш? Цього не може бути!

— А таки є. І я, на відміну від тебе, цим зовсім не здивована. Скільки ти вже не спав як слід, якщо не рахувати ті випадання з реальності на пару годин?

Я все ще намагався усвідомити той факт, що реальна Сейді тут, у Форт-Ворті, в домі, де колись жили Лі з Мариною. Як таке могло трапитися? Заради Бога, як? І це ще не все. Кеннеді також був у Форт-Ворті, саме в цю мить він проголошував промову на сніданку з членами місцевої Торгівельної палати в готелі «Тексес».

— Моя валізка у мене в машині, — сказала вона. — Ми поїдемо «Жуком», куди нам треба, чи твоїм «Шеві»? Мабуть, краще «Жуком». Його легше припаркувати. І взагалі, якщо ми зараз же не виїдемо, за будь-яке місце нам доведеться платити дуже дорого. На вулицях вже повно спекулянтів стоянками, так і розмахують прапорцями. Я сама бачила.

— Сейді… — я помотав головою в намаганні її прояснити і вхопив свої туфлі. У голові я мав думки, повнісінько, але вони крутилися, мов папірці у смерчі, і жодної я вхопити не міг.

— Я тут, — відгукнулась вона.

Так. У тому-то й була проблема.

— Ти не можеш їхати туди зі мною. Це надто небезпечно. Мені здавалося, я тобі це вже пояснював, але може, недостатньо ясно. Коли намагаєшся змінити минуле, воно огризається. Воно розірве тобі глотку, якщо даси йому шанс.

— Ти все розказав ясно. Але ти не можеш зробити цього один. Подивись правді в очі, Джейку. Трішечки ваги ти набрав, але все одно ти поки ще схожий на городнє опудало. Ти кульгаєш, і кульгавість у тебе дуже кепська. Ти мусиш зупинятися через кожні дві-три сотні кроків, щоб дати відпочити коліну. Що ти робитимеш, якщо треба буде побігти?

Я не казав нічого. Тільки слухав. Тим часом заводячи годинник, виставляючи на ньому час.

— І це ще не найгірше. Ти… ой-ой! Що ти робиш?

Я вхопив її за стегно.

— Перевіряю, чи ти реальна. Я все ще не можу в це повірити.

Лайнер «Ер Форс-1»[657] торкнеться шасі летовища «Лав Філд» менш ніж за три години. І хтось вручатиме Джекі Кеннеді троянди. В інших зупинках в Техасі їй дарували троянди жовті, але букет від Далласа буде червоним[658].

— Я реальна, і я тут. Вислухай мене, Джейку. Найгірше не те, як ти важко шкутильгаєш. Найгірше те, як ти раптово засинаєш. Ти про це думав?

Думав я, думав, і то дуже багато.

— Якщо минуле таке зловредне, як ти про це кажеш, що може трапиться, якщо тобі навіть вдасться підібратися близько до чоловіка, на якого полюєш, але ти ще не встигнеш натиснути на гачок?

Минуле не зловредне насправді, це було неправильне слово, але я розумів, про що вона каже, і не мав аргументів проти цього.

— Ти просто сама не уявляєш, у що себе штовхаєш.

— Цілком уявляю. І ти забув дещо також дуже важливе. — Вона взяла мої руки в свої, дивлячись мені в очі. — Я не просто твоя кохана дівчина, Джейку… якщо я для тебе ще залишаюся нею…

— Саме так і ніяк інакше, саме через це мені так збіса страшно вплутувати тебе.

— Ти кажеш, що хтось збирається застрелити президента, і я маю причини вірити тобі, бо знаю про інші події, які ти передбачав, і там все виявилося правдою. Навіть Дік уже майже повірив. «Він знав, що Кеннеді приїде раніше, ніж про це знав сам Кеннеді, — так він сказав. — Точно назвав день і час. І знав, що його місіс приїде разом з ним». А тепер ти кажеш, ніби ти єдина людина, котру це хвилює. Ти не єдиний, Дік також стривожений. Він теж був би зараз тут, якби не температура сто один[659]. І мені це не байдуже. Я за нього не голосувала, але так вже трапилося, що я американка, і таким чином він не просто президент, він мій

президент. Для тебе це звучить сентиментально?

— Ні.

— Добре, — вона заморгала очима. — Я не збираюся дозволити якомусь божевільному його застрелити, і в мене нема звички раптово засинати.

— Сейді…

— Дай мене закінчити. У нас замало часу, тому розкоркуй собі вуха. Розкоркував?[660]

— Йо-мем.

— Добре. Ти нізащо й ніколи не позбавишся мене. Дай-но я повторю: ніколи. Я їду з тобою. Якщо ти не пустиш мене до «Шеві», я переслідуватиму тебе в своєму «Жуку».

— Ісусе Христе, — вимовив я, не знаючи сам, чи це я так вилаявся, чи помолився.