11/22/63

Касир подивився на мене й знизав плечима:

— Він не бажає публічності, і я його не ганю. Я сам жах як дуже кохаю свою дружину, і якби вона раптом померла, я теж не бажав би, аби мене знімали для газет чи показували мою зарюмсану пику по телевізору. А ви?

— Так само, — відповів я. — Гадаю, що так само.

— На місці цього парубка я не спливав би на поверхню аж до 1970-го. Нехай вляжеться цей ґвалт. Як щодо гарного головного убору до вашої куртки? Тільки вчора отримав партію фланелевих кашкетів. Зі зручними, щільними клапанами.

Отже, до нової куртки я купив собі й кашкет. А потім, помахуючи портфелем у цілій руці, прошкутильгав два квартали назад до автобусної станції. Душа воліла негайно їхати у Лізбон-Фолз, упевнитися, що кроляча нора залишається на своєму місці. Але якщо все там так, як і було, я навряд чи встою перед спокусою і скористаюся нею, а раціональна частка в мені розуміла, що після п’яти років прожитих в Країні Було, я не готовий до лобового зіткнення з тим, що в моїй уяві стало Країною Буде. Спершу я потребував відпочинку. Справжнього відпочинку, а не куняння в автобусному кріслі під вереск малих дітей та регіт піддатих дорослих.

При узбіччі стояло штук п’ять таксі, сніг уже не просто попльовував згори, а вихрився навкруги. Я заліз до першої машини, радіючи теплу з обігрівача. До мене обернувся водій, товстий дядько зі значком на виношеному капелюсі: ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Абсолютно мені незнайомий, але, коли він вмикав радіо, я знав, що те буде налаштоване на станцію WAJAB, яка віщає з Портленда, а коли він з нагрудної кишені потягнув сигарети, я знав, що куритиме він «Лакі Страйк». Який гук, таке й відлуння.

— Куди, патроне?

Я сказав, щоб відвіз мене до кемпінгу «Модрина» на 196-му шосе.

— Зробимо.

Він увімкнув радіо, й ми отримали «Міракелз», що співали «Мікі Мавпеня»[686].

— Ці теперішні танці! — пробурчав він, дістаючи цигарки. — Ніц більше не роблять, як ото лише вчать дітей труситись та вихлятись.

— Танці — це життя, — мовив я.

2

Реєстраторка була іншою, але в кімнату вона мене поселила ту саму. Звичайно, а як інакше. Плата була трішки вищою, і замість старого телевізора стояв новий, але до його «заячих вушок» було притулено те саме оголошення: НЕ ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФОЛЬГИ! Сигнал був так само паскудним. І ніяких новин, тільки мильні опери.

Я його вимкнув. Повісив на дверях табличку НЕ ТУРБУВАТИ. Засмикнув штори. А потім уже все з себе скинув і заповз у ліжко, де — якщо не рахувати напівлунатичного походу до туалету, щоб полегшити собі сечовий міхур — я проспав дванадцять годин поспіль. Коли я прокинувся, була глупа ніч, електрика не працювала, а надворі дув потужний північно-східний вітер. Високо в небі плив яскравий місячний серп. Я дістав з шафи додаткову ковдру і проспав ще п’ять годин.

Коли я прокинувся, світанок розписував автокемпінг «Модрина» ясними кольорами й відтінками, як на фотографії з «Нешенел Джеографік». На машинах, які де-не-де стояли перед кабінками, виднілася паморозь, і у власному віддиху я побачив пару. Я спробував зателефонувати, очікуючи, що результату не буде, але молодик в офісі моментально взяв слухавку, хоча голос мав ніби невиспаний. Безумовно, сказав він, телефонний зв’язок працює і вони радо викличуть для мене таксі — куди я бажаю їхати?

У Лізбон-Фолз, сказав я йому. На ріг Мейн-стрит і Старого Люїстонського шляху.

— До «Фруктової»? — перепитав він.

Я так довго був тут відсутній, що якусь мить мені це здавалося незрозумілою нісенітницею. А потім клацнуло.

— Саме так. До «Кеннебекської фруктової».

«Повертаюся додому, — повторював я собі. — Господи, допоможи. Я повертаюся додому»

.

Тільки це було не так: 2011 рік більше не мій дім, я перебуду там лише короткий час, тобто якщо взагалі туди дістануся. Можливо, завітаю всього на кілька хвилин. Мій дім тепер Джоді. Чи ним стане Джоді, щойно туди приїде Сейді. Сейді-дівчина. Сейді з її довгими ногами і її довгим волоссям та її схильністю перечіплюватися через різні речі, які трапляються на шляху… але в критичну мить там буду я, і я вловлю її в падінні.

Сейді з незайманим обличчям.

Вона мій дім.

3

Цього ранку водієм таксі була солідної будови жінка за п’ятдесят, закутана в стару чорну парку і в картузі «Ред Сокс» на голові, замість капелюха зі значком ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Коли ми повертали ліворуч, на шосе № 196, в напрямку Фолза, вона сказала:

— Ви чув новину? Знаю, що ні — цей бо кінець без ’лектрики, ге?

— А що за новина? — спитав я, хоча жахлива певність уже пронизала мене до кісток: Кеннеді мертвий. Я не міг знати, чи там якась катастрофа, чи інфаркт, чи чийсь новий замах вдався, але він мертвий. Минуле опірне, і Кеннеді все-таки помер.