11/22/63

Я лише знав, що мусив сюди потрапити. Заплативши за лічильником, я додав доволі значну суму згори (то були гроші ФБР, врешті-решт), побажав їй гарного дня і виліз.

4

У Лізбон-Фолзі смерділо, як завжди, проте електрика принаймні працювала; на перехресті, розгойдуваний північно-східним вітром, мигав проблисковий світлофор. «Кеннебекська фруктова» стояла темна, у вітрині поки що ні яблук, ні помаранчів, ані бананів, які буде викладено там пізніше. Оголошення на дверях «зеленого фронту» повідомляло: ВІДКРИЄМОСЬ О 10:00. Зрідка машини проїжджали по Мейн-стрит, кілька перехожих з піднятими комірами, зіщулені, поспішали вздовж вулиці. Але по той її бік повним ходом гула фабрика Ворумбо. Навіть на тому місці, де я стояв, чулося шух-ШВАХ, шух-ШВАХ шерстеткацьких верстатів. А тоді я почув ще дещо: хтось до мене гукає, хоча й не жодним з моїх імен.

— Джимла! Агов, Джимла!

Я обернувся в бік фабрики з думкою:«Він повернувся. Жовта Картка повернувся з мертвих, так само як президент Кеннеді».

От тільки цей був схожий на Жовту Картку не більше, аніж той таксист, котрий учора віз мене з автостанції, був схожим на того, котрий віз мене з Лізбон-Фолза до автокемпінгу «Модрина» у 1958 році. Хоча обидва водії мали вигляд майже тотожний, бо минуле гармонізується, і чоловік, котрий гукав до мене з протилежного боку вулиці, теж був подібний до того, котрий колись вимагав у мене долар, оскільки в «зеленому фронті» тоді був день подвійної ціни. Цей був набагато молодшим за Жовту Картку і чорне пальто мав на собі новіше й чистіше… але це було майже те саме пальто.

— Джимла! Егей, там! — не вгавав він.

Вітер тіпав його за поли пальта; під вітром табличка на ланцюгу ліворуч від нього танцювала так само, як той світлофор-мигавка. Проте напис на ній я міг прочитати: ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу.

«П’ять років, — подумав я, — а та дратівна каналізаційна труба все ще несправна».

— Джимла! Не змушуй мене йти туди по тебе!

Ймовірно, він міг би; його попередник-самовбивця спроможний був діставатися аж до «зеленого фронту». Але я чомусь був упевнений, що, якщо достатньо швидко зашкандибаю звідси геть Старим Люїстонським шляхом, цей його новий варіант нічого не зможе вдіяти. Можливо, він здатен переслідувати мене до супермаркету «Червоне & Біле», де Ел купував колись м’ясо, але якщо я дійду до Тайтесового «Шеврона» або до «Безжурного білого слона», там я вже зможу обернутися й показати йому носа. Він був прив’язаний до кролячої нори. Якби не так, я побачив би його в Далласі, я знав це так само точно, як те, що земне тяжіння не дозволяє людям відлетіти у відкритий космос.

Немов на підтвердження цього, він закричав:

— Джимла, прошу!

Відчай, який я помітив на його обличчі, був подібний вітру: пронизливий і водночас ніби благаючий.

Я роззирнувся на обидва боки, не побачив машин і рушив через вулицю туди, де стояв він. Наблизившись, я помітив ще дві різниці. Як і його попередник, він мав на голові федору, але в нього цей капелюх був не брудним, а чистим. Знову ж, як і в попередника, з-за бинди в нього стирчала схожа на старосвітську репортерську перепустку кольорова картка. Тільки ця була не жовтою, не помаранчевою і не чорною.

Ця картка була зеленою.

5

— Слава Богу, — промовив він.

Обхопивши обома руками мою долоню, він її стиснув. Його долоні були майже такими ж холодними, як тутешнє повітря. Я відсторонився від нього, проте делікатно. У ньому не вчувалося небезпеки, лише той пронизливий і вимогливий відчай. Хоча саме в цьому відчаї й могла критися небезпека; він міг виявитися таким же гострим, як той ніж, яким Джон Клейтон спотворив обличчя Сейді.

— Хто ви? — спитав я. — І чому ви кличете мене Джимла? Джим Ла-Дью дуже далеко звідси, містере.

— Я не знаю, хто такий Джим Ла-Дью, — відповів містер Зелена Картка. — Я тримався від вашого пасма якомога…

Він затнувся. Зі спотвореним гримасою обличчям. Руки задерлися йому вгору, до скронь, і почали там давити, немов у намаганні утримати на місці мозок. Але мою увагу прикувала до себе заткнута за бинду його капелюха картка. Її колір не залишався постійним. На якусь мить він завихрився, поплив, нагадавши мені реакцію скринсейвера на моєму комп’ютері після того, як той хвилин з п’ятнадцять простоїть недоторканим. Зелень картки пішла блідо-канарковими брижами. А потім, коли цей чоловік повільно опустив руки, там знову усталився зелений колір. Хоча, либонь, не такий яскравий, як був у ту мить, коли я вперше його помітив.

— Я тримався від вашого пасма якомога далі, якомога довше, — сказав чоловік у чорному пальті. — Але не торкатися зовсім було неможливо. Крім того, ниток так тепер багато. Дякувати вам з вашим приятелем, кухарем, тепер так багато лайна.