11/22/63

Я пройшов по потрісканому цементу подвір’я. Автостоянка, де фабричні робітники колись залишали свої машини, зникла. На тому місці нічого не було збудовано; залишився просто прямокутний пустир, де валялись розбиті пляшки, уламки асфальту та одинокими купками стирчав бур’ян. З деяких кущиків, немов старовинні конфеті, звисали використані кондоми. Я задер голову подивитися на зірки і не побачив жодної. Небо вкривали низькі хмари, достатньо нещільні, щоб дозволяти трішки пробиватися крізь себе непевному світлу місяця. Мигавку на перехресті Мейн-стрит і 196-го шосе (колись знаного як Старий Люїстонський шлях) тут замінили світлофором, але він не працював. Та з цим усе було гаразд; жодного автомобільного руху на дорогах не було.

«Фруктова» зникла також. На тому місці, де була крамниця, зяяла діра льоху. Навпроти неї, де у 1958 році стояв «зелений фронт», а в 2011-му мусив стояти банк, містилося щось під назвою «Харчовий кооператив провінції Мейн». Але ж і тут вітрини було розбито, а всі харчі, котрі колись могли зберігатися всередині, давно зникли. Заклад стояв так само випатраний, як і «Квік-Флеш».

На півдорозі через перехрестя я враз застиг, вражений гучним водянисто-крижаним скреготінням. Єдине, що в моїй уяві могло створювати такий звук, це якийсь екзотичний літак, що, пробиваючи звуковий бар’єр, одночасно скидає з себе обледеніння. Стрепенувся ґрунт в мене під ногами. Десь вискнула автомобільна сигналізація та й замовкла. Загавкали собаки, а потім одна по одній позатихали.

«Землетрус в Лас-Анджліісі,

— згадав я. — Сім тисяч загиблих».

На 196-му шосе спалахнули фари, і я поспіхом кинувся на хідник. Автомобіль виявився маленьким кутастим автобусом з написом КІЛЬЦЕВИЙ на освітленому маршрутному шильді. Мені слабенько дзенькнуло в пам’яті, але я не знав, до чого це.

Той чи інший обертон, подумав я. На даху в автобуса містилося кілька обертових приладів, на вигляд ніби вентилятори-остуджувачі. Повітряні турбіни, ймовірно? Чи таке можливе? Звуку двигуна внутрішнього згоряння я не почув, лише неголосне електричне гудіння. Я дивився йому вслід, допоки не зник удалині єдиний на ньому задній вогник.

Гаразд, отже, бензинові двигуни ліквідовано у цій версії майбутнього — в цьому пасмі

, якщо скористатися термінологією Зака Ленга. Це ж добра новина, хіба не так?

Можливо, хоча повітря, яке я втягував своїми легенями, відгонило чимсь мертвотним, на додачу в ньому вчувався ще якийсь запах, який нагадав мені запах трансформатора мого потяга «Лайонел», коли я, хлопчиком, ганяв його надто довго[689]. «Час уже його вимкнути, нехай трохи відпочине», — зазвичай казав мені тоді батько.

Було там, на Мейн-стрит, кілька закладів, у котрих, здавалося, ще сяк-так ідуть справи, але здебільшого стояли розвалища. Хідник лежав потрісканий, всяка негідь валялася на ньому. Я побачив з півдесятка запаркованих машин, і всі були або бензиново-електричними гібридами, або з тими вертушками на дахах. Стояла там така собі «Хонда Зефір», інша машина називалася «Такуро Спірит»; ще одна «Форд Бриз». Вигляд вони мали старий, а пару з них було вандалізовано. У всіх на лобовому склі були рожеві наліпки з написами чорними літерами, достатньо великими, щоб прочитати у напівтемряві: ПРОВІНЦІЯ МЕЙН. КАРТКА «А». ЗАВЖДИ ВІДПОВІДАЄ ХАРЧОВИМ ТАЛОНАМ.

На іншому боці вулиці тусувалася зграя підлітків, вони про щось гомоніли, сміялися.

— Агов! — гукнув я їм. — А бібліотека ще працює?

Вони вирячилися на мене. Я побачив світляки сигарет… от лишень запах долітав майже напевне одурманливий.

— Пішов на хер, дядьку! — гукнув мені у відповідь один з них.

Інший відвернувся і, приспустивши штани, блиснув до мене задом.

— Отут знайдеш всяку книжку, всі твої!

Ватага зареготала, вони пішли, балакаючи упівголоса, озираючись.

Мене не вразило те, що мені показали голу сраку — це було не вперше, — але мені не сподобалися їхні погляди, а притишені голоси ще менше. Там могли про щось змовлятися. Джейку Еппінгу в це не зовсім вірилося, але Джордж Емберсон мало сумнівався; Джордж пройшов крізь чимало різного, і саме Джордж наразі нахилився, підняв два уламки цементу, як кулаки завбільшки, й засунув їх собі до передніх кишень, просто, на добру вдачу. Джейк вирішив, що це глупство, але заперечень не висував.

На наступному розі бізнесовий квартал (який він не був) раптом урвався. Я побачив літню жінку, що поспішала вулицею, нервово оглядаючись на тих хлопців, котрі тепер були трохи далі попереду на іншому боці Мейн-стрит. На жінці була хустка й щось схоже на респіратор — на кшталт тих, що ними користуються люди з хронічними обструктивними захворюваннями легенів або з прогресуючою емфіземою.

— Мем, ви не підкажете, чи бібліотека…