11/22/63

— Так. Мій здоровий глузд теж не протриває довго, якщо я не повернуся. А залишкові ефекти не покинуть мене до скону. Великий рівень самогубств серед наших, Джейку. Дуже великий. Людина — а ми звичайні люди, не прибульці, не надприродні якісь істоти, якщо вам таке раптом подумалось — не створена для того, щоби тримати у себе в голові безліч пасом реальності. Це не схоже на користування власною уявою. Зовсім не схоже. У нас відбуваються тренінги, звісно, але все одно відчуваєш, як це тебе роз’їдає. Мов кислота.

— Значить, з кожною мандрівкою не відбувається повне перевстановлення?

— І так, і ні. Залишаються пачоси. Ваш приятель кухар…

— Його звали Ел.

— Так. Гадаю, я це знав, але пам’ять у мене почала руйнуватися. Схоже на хворобу Альцгаймера, але це не Альцгаймер. Це від того, що мозок марно намагається впоратися з примиренням між собою усіх тих нашарувань реальності. Ці пасма створюють багатомірні образи майбутнього. Деякі прозорі, більшість затуманені. Можливо, саме тому Кайл міг вважати, що вас звуть Джимла. Він міг почути це в бринінні якогось з пасом.

«Він це не почув, — подумав я. — Він це уздрів крізь щось на кшталт Пасм-О-Бачення. На білборді в Техасі. Можливо, навіть крізь мої власні очі».

— Ви самі не розумієте, який ви щасливець, Джейку. Для вас мандрівка крізь час — це щось таке просте.

«Не таке вже й просте», — подумав я.

— Там траплялися парадокси, — промовив я. — Різного ґатунку. Що це було?

— Ні, це некоректне слово. То були пачоси. Невже я вам щойно про це не казав? — Схоже, він дійсно не мав певності. — Механізм поступово забивається ними. Врешті-решт надійде момент, коли вся машина просто… зупиниться.

Я згадав, як заглух двигун в того «Студебекера», який ми тоді з Сейді були вкрали.

— Купівля м’яса знову і знову в 1958 році — це не найгірше. — Продовжував Зак Ленг. — Ну так, це створювало лінійні негаразди, але це ще було стерпне. Та потім сталися великі переміни. Врятування Кеннеді найбільша з них.

Я хотів було щось сказати, але не зміг.

— Ви вже починаєте розуміти?

Не цілком, але загальну схему я собі уявив, і від того мене пройняло лютим жахом. Майбутнє тримається на ниточках. Мов маріонетка. Боже милостивий.

— Цей землетрус… це я його викликав. Врятувавши Кеннеді, я… що? Прорвав часово-просторовий континуум?

Ця фраза мала б прозвучати по-ідіотському, але навпаки. Вона прозвучала дуже серйозно. У мене почало стугоніти в голові.

— Зараз вам треба повернутися, Джейку. — Він говорив делікатно. — Ви мусите повернутися і на власні очі побачити, що ви наробили. До чого спричинилася ваша важка і, поза всякими сумнівами, добромисна робота.

Я нічого не сказав. Мені було тривожно повертатися, але тепер я ще й боявся цього. Чи є ще більш зловісна фраза, ніж «ви мусите на власні очі побачити, що ви наробили»? Отак, відразу, зловіснішої я пригадати не міг.

— Рушайте. Подивіться. Побудьте там трішки часу. Але недовго. Якщо це не виправити скоро, станеться катастрофа.

— Велика?

Він промовив спокійно:

— Така, що може знищити все.

— Цей світ? Сонячну систему? — Мені довелося спертися рукою на стіну сушарні, щоб утриматись на ногах. — Галактику? Всесвіт?

— Більше за це. — Він зробив паузу, бажаючи переконатися, що я його розумію. Картка на його капелюсі завихрилася, пожовкла, потім завихрилася назад до зеленого кольору. — Саму реальність.

6

Я підійшов до ланцюга. Табличка з написом ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу поскрипувала під вітром. Я озирнувся на Зака Ленга, цього мандрівника бозна-з-відколи. Він дивився на мене безвиразно, поли його чорного пальта тіпалися навкруг його гомілок.

— Заку! Ті обертони… це ж я сам їх усі провокував. Хіба не так?

Можливо, він кивнув. Я не певен.

Минуле відбивалося від змін, бо вони були руйнівними для майбутнього. Переміни створювали…

Мені згадався старий рекламний кліп аудіокасет «Меморекс». Там кришталевий бокал лопався від звукової вібрації. Просто від обертонів.

— І з кожною зміною, яка мені вдавалася, цих обертонів більшало. Саме в цьому і полягає справжня небезпека, так? В тих клятих обертонах?

Без відповіді. Можливо, він колись знав, а тепер забув; можливо, не знав цього ніколи.

«Легше, — напучував я себе… як був робив це п’ять років тому, коли до перших пасом сивини в моєму волоссі ще залишався час. — Легше, не переймайся так».

Я підпірнув під ланцюг, ліве коліно в мене скрикнуло, потім на якусь секунду затримався, постояв під зеленою стіною сушарні, що височіла ліворуч. Цього разу там не було уламка цементу, котрий би відзначав місце, де починаються невидимі сходи. На якій відстані від ланцюга вони були? Я не міг пригадати.