Читаем 14 друзей хунты полностью

На задньому сидінні панувала ідилія. Мабуть, так само, як багато років тому, він і вона, люди, що пройшли півжиття поруч, ніжно трималися за руки. Мабуть, вона згадувала, як чекала його з розборок у буремні 90-ті, а він — як, наче злодій, лазив до неї на другий поверх, намагаючись не випустити з зубів довжелезну макіївську троянду, колись у 80-х. Їхнє життя змінилось, як і в тисяч людей, яких закрутило у вирі подій, не питаючи на те згоди.

І нове життя кинуло виклик, даруючи певну свободу. Час неможливо зупинити: все тече й міняється, ідеали відмирають, їх змінюють інші. Трагедії перетворюються на фарс, і за зміною дня й ночі ти не помічаєш змін у собі, плавної трансформації свідомості, на яку впливає оточення. Жорно історії меле людей без жалю. І в час потрясінь ти ліпиш себе наново. Що вийде з того борошна, м’яка булка чи золотий, але твердий і неїстівний батон, — лише твоя відповідальність. Головне — не згоріти в цій печі.

Ззаду задзвонив телефон, Міша взяв слухавку і йому там щось сказали. Розмова була коротка, але він перепитав: «Точно, горит? Ладно». Його голос спочатку змінився і став грубим, а потім пом’якшав, і він сумно доповів дружині: «Звоніл сосєд, только что в наш дом попал снаряд, ну, в общем, горит он, тушить нєкому, возвращаться больше нєкуда». Голос дяді Міши звучав розгублено…

Дружина ніжно обійняла його й просто сказала: «Горит, и х@й с ним, теперь наш дом здесь». Міша посміхнувся: «Ти права, дорогая, идем в театр!»

…Вечір розрізали надвоє червоні фонарі стоп-сигналу. Пригальмувавши свій політ, чорна машина підсвітила двори правим поворотником, задня передача, парковка. Двигун заглушено, на тахометрі нуль. Нічну тишу рве тріск глушника, який остиває. Магнітола мовчить, за вікно летить недопалок, із шипінням помираючи в калюжі. Свобода жити як заманеться і де забажаєш, думати вільно й займатись улюбленою справою — не дається даремно. Свобода — не подарунок, а коштовний товар. За який треба боротися.

Свобода в кожного своя, свобода від бордюру до відбійника, від бампера до обрію, і сто одна кінська сила, що летить за небокрай. Крізь ніч. Але завжди повертається додому, там де добре і чекають…

Дмитрий Якорнов



Киевлянин, 1979 г.р., образование высшее, женат, двое детей.

Менеджер, работал в рекламе. «Срочку» не служил из-за травмы спины («белый билет»). Пошел добровольцем. В 2014-м не брали, в 2015-м взяли. Вел в армии дневник, изданный книгой «То АТО. Дневник добровольца».

Война войной, а обед по расписанию

— Якорнов, покупатели пришли! — сказал мне как-то наш ротный в учебке «Десна». Я надеялся, что эти «покупатели» — офицеры из 79-й или 95-й бригад, куда писал рапорты. На собеседовании браво отвечал на вопросы:

— Так, одружений, двоє дітей! Так, освіта вища, менеджер, відповідальний! Ні, не вживаю!

На вопросы про военную подготовку браво отвечать не получалось:

— Ні, не служив! «Білий білет», травма спини! Ні, не турбує!

Диагноз на кислых лицах был однозначный… Так я попал в батальон охраны — стоять на блокпостах по периметру базы в АТО и попутно делать документацию на компьютере. Хоть база была далеко от передовой, но ночью прилетал большой калибр из Горловки. Ближайшие воронки были в 200 м от блокпостов, потому в начале июня 2015-го мы ночевали в подвалах.

В июле стало спокойнее: только ночное зарево и дальнее громыхание говорило о войне. Наши соседи-артиллеристы гордились, что это их заслуга:

— Поехали «работать» по минометам — а накрыли бронетехнику. Когда в четыре утра прицельно прилетает 152-й калибр, уже никто и никуда больше не идет!

— А как же Минские, ОБСЕ?

— Днем у нас уже все зае… отлично! Ездят, проверяют: пушки почищены, в положенном месте!

Вскоре меня с блокпоста перевели в столовую, овощерезом. Шоу «Мастер-шеф в АТО» было недолгое (12 дней), но убойное (под конец я был готов убить всех, а поваров можно было госпитализировать с диагнозом «истощение, вызванное постоянным ржанием»). Всех секретов продслужбы я не узнал, но обзавелся жгучим желанием… Многими жгучими желаниями, но первым из них — написать про еду в армии и развеять часть страшилок об армейском питании.

О еде в тылу

Про питание в учебке «Десна» и в воинской части Чернигова — коротко (подробнее — в начале моей книги «То АТО»). Кормили там невкусно, но много и сытно. Обычная сценка из столовой:

— Нет, нет, я столько не съем! — несмотря на мои вопли, экскаваторного вида черпак каждый раз наваливал мне в тарелку гору каши. На Кощея не похож — за что мне такое счастье? Тут лотерея «бонусный черпак», и я — вечный победитель?

— Тобі треба! Ти бооольшой — ЇЖ! — гипнотизировала меня повариха. А как иначе объяснить, что я те горы съедал? Только гипноз! Шутил, что мне положена медаль «За мужество перед полчищами крупы».

Позже мне сказали, что при моем росте 196 см порция — +30 %. Но и все остальные могли получить добавку. В 2015 году голодных людей в армии я не встречал, наоборот, многие поправлялись.

Перловка была нечасто, и вообще, претензии к еде слышал редко, скорее — подколки:

— Що там за суп?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Генерал без армии
Генерал без армии

Боевые романы о ежедневном подвиге советских фронтовых разведчиков. Поединок силы и духа, когда до переднего края врага всего несколько шагов. Подробности жестоких боев, о которых не рассказывают даже ветераны-участники тех событий. Лето 1942 года. Советское наступление на Любань заглохло. Вторая Ударная армия оказалась в котле. На поиски ее командира генерала Власова направляется группа разведчиков старшего лейтенанта Глеба Шубина. Нужно во что бы то ни стало спасти генерала и его штаб. Вся надежда на партизан, которые хорошо знают местность. Но в назначенное время партизаны на связь не вышли: отряд попал в засаду и погиб. Шубин понимает, что теперь, в глухих незнакомых лесах, под непрерывным огнем противника, им придется действовать самостоятельно… Новая книга А. Тамоникова. Боевые романы о ежедневном подвиге советских фронтовых разведчиков во время Великой Отечественной войны.

Александр Александрович Тамоников

Детективы / Проза о войне / Боевики