14 друзей хунты

Шашка на даху — як маяк. Людина під ліхтарем здіймає руку. Дивно: в епоху «Uber» звичайний грач на тротуарі — немов той реліктовий мамонт. Мо, смартфон у людини розрядився? Чи гроші скінчились, чи може з Інтернетом біда? У цивілізованому місті наколядувати шаровий Wi-Fi не так уже й складно. Хоча яка, власне, різниця?

Обережно, щоб не обляпати брудом «клієнта», зупиняєш машину, намагаєшся вгадати, що це за мужик і куди він викинув повістку. Злий розум малює контраст: неоновий дим нічних клубів і пороховий сморід опорника, де ти стирчав багато місяців. Що це? Заздрість, зневага, образа на те, що цього мокрого вечора ти, незважаючи ні на що, все одно повезеш його в теплу квартиру, бо така твоя робота і ти сам її обрав?

— Троєщина, Фестивальний?

— 100.

— Поїхали…

Діалог стандартний, на диво, без торгів, хоча ціна адекватна. Можливо, чоловік просто втомився й хоче додому чи просто гуляв містом і нагулявся.

Років 30–35, пристойно вдягнений, тверезий, що дивно в цей час. Питає, чи можна палити. Це, мабуть, неправильно, але курець мені «рідніший». Голос нейтральний, без знаку «+» чи «—», просто нуль, але питання звучить ввічливо і дружньо.

— Паліть, нема питань, попільничка на шахті між сидіннями.

Є люди говіркі, бувають навіть занадто. Теми різні: політика, жінки, робота. Така собі «таксотерапія», ефект попутника в поїзді, коли ти розповідаєш йому те, що давно таїв у собі. Точно знаючи, що вранці поїзд дістанеться пункту призначення і ви ніколи більше не побачитеся.

Цей мовчить. Смартфон працює, гроші не скінчились, мандрує Інтернетом. Підсвітка телефона дістає з темряви кам’яне обличчя, чисто виголене, на шиї дорога краватка.

Хто ти, незнайомець? Банківський службовець чи ресторатор? Чи знаєш, як воно — полишити все й потім починати знову? Чи знаєш, як гуде земля, як світиться небо, як соромно приходити на кладовище потім, як соромно бути живим? Чи знаєш?

Ніч співає вітром, що заблукав між радіатором і заднім склом, дим витікає назовні, повільно падаючи на теплу дорогу. Магнітола співає музику ночі, мелодійний український рок зі змістовим навантаженням на текст. Ліхтарі бігають по капотові, відображаючись у дзеркалах, дивовижним намистом тікають назад у темряву.

Є така пісня — «Brothers in arms» від Dire straits — про трагедію і безглуздість війни. Так, війна — це погано, але чи мали ми вибір? У нічному ефірі грає її кавер, переклад довільний, і якби не наші реалії, її можна було б асоціювати з Афганістаном чи Чечнею. «Эти горы до неба»… Але в нас є свої гори, за які лилася кров. Кілька років тому слово «терикон» здавалося таким дивним і далеким…

Пасажир просить зробити гучніше, і вперше на його обличчі в темряві салону видно емоцію: він плаче, тихо, одним правим оком — ліве вставне, блищить і безглуздо дивиться прямо… Не знаю як, але спиною відчуваю, що йому — теж соромно бути живим у цьому світі.

Ніч сховала мільйон машин у дворах, підземних парковках, розкидала їх по узбіччях провулків. Блимаючи блакитними діодами, автівки сплять, набирають сили, чекають нового дня. Дорогі мерседеси і бюджетні ланоси відпочивають, щоб завтра наново виїхати на вулиці, кружляти хитро закрученими розв’язками та естакадами, стояти в заторах, стикатися в курйозних ДТП, змагатися у світлофорних перегонах.

Свобода. Від бампера до обрію, від бордюру до відбійника. Дорога пуста, всі три ряди мої, точніш наші, бо той чувак позаду — свій, дарма що дорога краватка і крутий костюм. Без слів і паролів, особлива енергетика єднає тих, кому соромно ходити на кладовище, тих, хто лишив позаду старе життя й обрав свободу.

Немов яхта під вітрилами, розслаблено, майже нечутно пустими вулицями пливе чорна машина. Сто одна кінська сила впевнено суне вперед. Мокрий вітер, наче морський бріз, заповнює салон крізь відкриті вікна, ліва рука виставлена вперед і хапає повітря долонею.

Байдуже й холодно вниз дивляться ліхтарі, правий поворотник, шепіт бруду біля бордюру, аварійка.

— Фестивальний, приїхали. Грошей не треба, бережи себе, брат…

У психології є поняття «тригер», дослівно з англійської — «вмикач». Це явище, зазвичай звук, запах або візуальний образ, що вмикає певні емоції й повертає тебе назад у часі, в той момент, коли було скрутно, чи небезпечно, чи просто страшно.

Дивна штука: я не лякаюся петард, що періодично бабахають під вікном. Це зовсім не схоже ні на артобстріл, ні на стрілецький бій. Взагалі-то я знаю, що, навіть якби під вікном хтось шмаляв з автомата, це мене б не дуже бентежило. Мозок автоматично робить усі «обчислення». І розмірковуючи над тим, а чи нормально це — не боятися петард під вікном, маю лише одну відповідь: товсті стіни, нічого не трапиться. Це, мать його, досвід.

Не лякатися петард — не означає не лякатися нічого. Сміттєвоз, що гримить тими контейнерами під вікнами, то значно гірше. Один, але потужний, соковитий удар контейнера в кузов, змушує на секунду завмерти серце. Іноді цей звук навіть намагається кинути тебе на підлогу, підкошуючи ноги. А потім трусяться руки, і ти куриш на балконі, дивлячись на жовту вантажівку з маячком.