363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Це трапилося напередодні новорічного свята. Працівниці нашого невеличкого колективу надумали над Тамарою Мико­лаївною пожартувати. Десь у глибині душі мали надію, що після свят у жінки пропаде бажання вчащати на фірму та від­волікати від звичного ритму праці свого чоловіка та й усіх решту. Удома у кожного були свої клопоти, тож спостерігати за чужим приватним життям не хотілося.

Жінка хмеліла з кожним келишком усе більше й більше, а мої колежанки навіть закусити як годиться не давали — підливали та підливали. Я помітила, що дружина шефа втрачає контроль над рухами, її очі скляніють, повіки важчають, ноги мимоволі розсуваються і на загальний огляд відкривається величезна, розміром із долоню, діра з десятками стрілок врізнобіч. Отаке собі сонце зі стрільчастими променями на внутрішній частині стегон, зазвичай закритій від чужого ока. Я бачила, як, натхнена тими ж працівницями, Тамара потяглася цілуватися до чужого чоловіка, що сидів ліворуч від неї. Шеф спізнювався, вона ста­вала дедалі неконтрольованішою. Я знала, що мене буде по­карано за те, що мовчки спостерігала за сценою, яка відбувала­ся за столом. Але не знала, що так швидко.

Спочатку я впріла, а за мить похолола. У маршрутному таксі, яким добиралася додому, покинувши вечірку в розпалі (на­певне, надіялася на пом’якшення покарання), раптом стало напрочуд просторо. Поряд зі мною скрикнула жіночка. З її гострого, наче шпиця, зойку я зрозуміла все швидше, ніж вона встигла озвучити.

— Йой, людоньки, як же я тепер?! — той лемент нестрим­но переростав у плач.

Усі мовчали, та кожному стало цікаво, скільки поцупили. Я стерпла чомусь іще перед тим, як жінка почала квилити, і до того, як зрозуміла, що сама стала жертвою кишенько­вого злодія. Похапцем засунула руку в торбу. Так і є. Гама­нець розкритий і… порожній. Немає ні грошей, ні ключів від броньованих дверей нового помешкання, яке тільки-но купила.

—     Пане водій, ви… ви… співучасник злочину, — мусила з чогось розпочати і я свій зойк.

Заголосити традиційно в мене бракувало зухвальства. Я ро­зуміла, що покарана заслужено, але в глибині підсвідомості все-таки вважала це несправедливим. Могло б бути щось у ви­гляді попередження, адже не я виступала ініціатором споюван­ня шефової.

—     Що ви від мене хочете, пані? Чому причепились? Я вам що, сторож? Треба було пильнувати свої торби, а то постають, роти пороззявляють, а ти винен, що їх обікрали, — наступав він замість того, аби вибачитися.

Його поведінка розпалила мене ще більше.

—     Чому ви не попередили, що на маршруті злодії?! — не вгавала я. — А якби це була ваша донька, а в неї останні гро­ші, ви б так само у вус посміхались?!

Водій чомусь мовчав. Мовчала обікрадена жіночка. Мовча­ли нечисленні пасажири маршрутного таксі. Тоді я нарешті по-справжньому розревілася. Гірко, безутішно, голосно схли­пуючи і не турбуючись ні про потворну гримасу, ні про соплі і сльози, розмазані по всьому обличчі, ні про елементарні правила пристойності. Я згадувала. Згадувала розповідь од­нієї з подруг, яка залишилася там, на вечірці, про її матір.

Стефці, моїй співробітниці, тоді було чотири роки, і вона ле­жала в лікарні. Лікарям не вдавалося поставити діагноз, Стеф­ка згорала у високій температурі, мати безгучно плакала біля її ліжка.

—     Хочу до татка, — висохлими губами лепетало дитя.

Стефчина мати зах

о

дилася ще більшими сльозами, бо у Стефки ніякого батька не було. Себто він, звичайно, був, але Стефка його не знала — він поїхав із країни ще до того, як народилася дівчинка.

Як і кожна мати, жінка готова була небо прихилити, зіронь­ку дістати для своєї донечки, але що може вдіяти з її бажанням побачити батька? Чоловік — навіть не зірка, його дістати ще важче. Отак, залита сльозами, ішла вона додому, аби змінити одяг і прихопити якусь книжечку для Стефки — а раптом вдасться відволікти.

—     Ви чому плачете? Вас хтось образив? — за спиною.

Жінка і не зауважила, як пройшла повз молодого чоловіка у військовому однострої, який очей із неї не зводив. Розгублено зупинилася. Стала мов укопана. Одразу й не зрозуміла, про що її запитують, але… голос. Такий лагідний, низький, рідний…

—     Щось сталось? — допитувався хлопець.

—     А-а-а-а… — начебто до себе.

Знову не розчула запитання. Та й не хотіла розмовляти ні з ким. Економила сили, бо за годину знову мусить повертати­ся до палати, де горить її донька з великими, блискучими від високої температури очима, запалими щоками, злиплим во­лоссячком на мокрому чолі. Але… голос.

—     Можна, я вас проведу? — Молодий чоловік не зважав на її дивну поведінку.

Вона не відповіла, але покірно рушила вперед. Незнайомець обережно підтримував її за лікоть. Була такою тендітною, не­високого росту, що легко міг взяти її на руки і нести наперед себе.

— Донечка хоче батька. Хоче, аби я привела до неї батька. У лікарню… — Жінці захотілося виговоритися.

—     Якщо вам важко або ви не хочете його бачити, я сам піду до нього. Скажіть лишень куди, і я приведу його до вашої доньки, — трактував по-своєму її слова.