363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Жінка всміхнулася. Невже таке буває? Та ж він… він значно молодший від неї… він сам майже дитина…

—     Ні-ні, що ви! Непотрібно. У Стефи… у дівчинки… нема батька, — вперше сказала про це вголос.

—     Загинув? — зі співчуттям.

Заперечливо захитала головою.

—     Покинув, — тихо.

Також уперше сказала це вголос. Сльози знову набігли на очі, і стало раптом так гірко-гірко від спогадів і солодко від чужої руки, на яку спиралася.

—     Не плач, не плач…

Хлопець пригорнув її до себе і трепетно та неймовірно ніж­но гладив чорне смоляне волосся, заплетене у грубі коси. Вона голосно схлипувала, здригаючись усім тілом. Але він тулив так міцно, так бережно, що поволі кудись пропадав відчай, ви­сихали сльози, втамовувався біль.

— Веди, — тихо, у саму маківку. Якраз сягала йому під­боріддя.

—     Куди? — Звела на нього глибокі, як ніч, очі.

—     До малої веди, до Стефки.

Жінка завмерла. Як то? Півгодини тому зустріла його на вулиці, а тепер має вести до дитини? Що скаже їй?

Наче почув.

—     Скажеш, що я її батько.

—     А далі? Що буде далі?

—     Далі буде так, як ти захочеш, — всміхнувся.

Жінка раптом здитиніла. У неї було таке відчуття, що сама раптом знайшла свого батька, якого також не знала. Було від­чуття, що раптом усе стало на свої місця, враження, що саме так усе і мало відбутися. Хлопець бачив, як вона вагалася, бачив, як борються в ній страх пережитого й острах перед майбутнім, бачив розпач жінки і… надію.

—     Як хоч тебе звати? — всміхнулася й вона. Крізь сльози.

—     Михайло.

—     Гарне ім’я. Так звали мого діда. По матері.

Моя співробітниця при нагоді казала, що це була най­щасливіша пара, яку вона у своєму житті бачила.

А я? Чому ніхто не спитав, звідки сльози? Чи, може, я не досить гірко плакала?

Уже два тижні, як нікуди не виходжу з дому. Один маршрут: робота — домівка, домівка — робота, пряма дорога до цілко­витого й остаточного зубожіння. Духовного, звісно. Депресія. Вона, мабуть. Жаль, що ніхто не видає лікарняного з таким діагнозом, та й не кожен ескулап його встановить.

У матері на всі мої нарікання одна відповідь: «Заміж по­трібно виходити». Так, начебто те заміжжя — панацея від усіх недуг. І, як на зло, обов’язково тоді, коли намагаюся матері заперечити, що, мовляв, і без чоловіка життя прекрасне, на­зустріч закохана пара. Її долоня в його, і такий вигляд щасли­вий в обох, що й аргументи всі розсипаються.

Телефоную до Ірки. Хай підтвердить або заперечить одне з тверджень про заміжжя. Кому, як не їй, краще про це знати. Вона ще зі школи мріяла про кар’єру науковця, про вчений ступінь, доповіді, поїздки, конференції, закордон. А що має? Чоловіка, двох дітей, затишне помешкання, велику кухню.

—     Приїзди до мене… — мало не плачу в слухавку.

—     Що трапилось? — стурбовано.

Вона — мати, тож усім намагається допомогти по-своєму. Того нагодувати, тому соплі витерти, тому казку на ніч…

—     Нічого. Давно не зустрічались. Скучила. — Майже правда.

Раптом усвідомлюю, що й справді скучила — за нею, за нашими безтурботними посиденьками, коли ще ніхто нікого не мав, ні за що не думав і не відповідав. Ми були молодими, належали всьому світові, а весь світ належав нам.

—     Юльку кличемо?

—     То ти згодна? — не можу приховати своєї радості.

—     Так! Якраз думала, що б таке вигадати, аби вирватись хоч ненадовго від того прання, куховарення, миття начиння. Бо інакше совість не дозволяє, — тішиться.

—     Ти це серйозно?

—     Про що? Про начиння?

—     Про совість.

—     Та так. Навіть не знаю. Начебто… А ти? У тебе ж також є стримувальний… еее… фактор… Чи я помиляюсь? — обе­режно.

—     Ти знаєш? Звідки? — Все ще не вірю.

—     А ти думала, що можна два роки прожити з хлопом і про це ніхто не дізнається? Навіть краща подруга?

—     Юльці подзвониш чи мені самій? — намагаюся пере­вести розмову в інше русло.

—     Подзвоню. Я й сама її давно не бачила. А що, зовсім кепсько?

—     З чого ти взяла? — я таки не здаюся.

—     Звучиш паскудно. А про Павла Юлька розповіла. Ба­чила вас разом. У тебе з ним справді все гаразд? Де він, до речі?

—     У відрядженні, — довелося-таки визнати очевидне, але розповідати щось більше не хотілося.

Ірка чудово розуміла, що якби Павло був на місці, я б ніза­що у світі не проміняла його присутність на посиденьки з по­другами. І річ не в Павлові. Вона добре знала мою натуру і моє ставлення до чоловіків: спочатку хлоп, а потім усе решта.

—     Не хочеш по телефону, то хай. Скоро все одно побачи­мось. Щось із собою прихопити?

— Ні-ні, що ти? Це ж я запрошую… — Всміхнулася, бо мені вже наперед було приємно.

Юлька жила в сусідньому будинку з Іриною. Вони зналися давно, ще з дитинства, хоч були зовсім різними.