363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

—     Та ні, не думаю, — я, порахувавши подумки, скільки буде коштувати три місця вкупі. — Фірмі дешевше було б купити один квиток бізнес-класу.

—     Маєш рацію, — погодилася моя сусідка. — Тоді в чому річ?

У цей час компанія розважалася на повну, не зважаючи ні на зони турбулентності, ні на вимкнене світло в салоні. Пили все, що мали в торбах із собою, та ще й час від часу посилали стюардес за пивом. Розмовляли в основному ро­сійською і дуже гучно, тож невдовзі Тамара легесенько по­торсала мене за рукав.

—     Спиш?

—     Ні.

Я б із радістю, але не годна. Уже місяць, як мене не бере сон, начебто я йому нецікава. Він мене ігнорує. Вперто і від­верто. Як чоловіки, які мені подобаються.

—     Я знаю, як їм це вдалося, — по-змовницьки.

—     Як? — щоб підтримати розмову.

— «Нахабство — друге щастя», — це саме про таких ка­жуть у народі.

Я все ще нічого не розумію, але найгірше те, що й не на­магаюся осягнути.

—     Це аніматори, які летять на роботу в таїландські готелі. Уявляєш, вони просто взяли й позаймали собі вільні місця! — з шепотіння переходить мало не на крик.

—     А що, так можна?

—     Напевне, що так, оскільки їх ніхто не зганяє і, судячи з усього, не намагається.

—     Тамаро, ти не проти, якщо я ляжу на підлогу? — Раптом мені захотілося щось змінити.

—     На підлогу? Де? — Жінка забула про аніматорів.

—     Отут, у тебе під ногами. Зате матимеш два крісла до диспозиції.

Тамара вперлася в мене поглядом. Зайняла вичікувальну позицію, бо, видно, почуте виходило за рамки її розуміння.

—     Це нахабство? — я намагалася пожартувати.

— Мабуть, ні… — невпевнено, безрезультатно намагаю­чись відчути мій жарт.

—     То я спробую…

Тамара не знала, як реагувати на мою пропозицію. Жінка так і сиділа непорушно, пильно вдивляючись у дійство, що відбувалося в неї перед очима і під ногами. Жоден мускул на її обличчі не виказав переляку, про який згодом розповіла нам за келихом вина.

Під сидінням було трохи затісно і прохолодно. Час від часу в шпари в підлозі подавали свіже повітря, збагачене запахом ментолу. Крізь дрімоту мені видавалося, що поряд завжди хтось, хто щойно почистив зуби.

Я щільніше загорнулася у благеньку ковдру, що видали в літаку, вперлася чолом у сусіднє крісло і таки поринула в тривожний сон, сповнений гуркоту, прохання пристебнути паски та багатьох інших звуків, притаманних довготривалим перельотам.

—         Прокидайся! Ми майже на місці! — Тамара.

Я неохоче вибралася зі свого сховку. Ніхто й знаку не подав, що щось не так. Дуже демократично. Якщо ти не заважаєш іншим, то роби собі все, що заманеться. Мені такий стан речей імпонував.

Аеропорт у Бангкоку вражав. Лаконічність — при величез­них масштабах, впізнаваність Сходу — в абсолютно сучасних європейських та американських дизайнерських і конструктив­них рішеннях. Гігантська кількість пасажирів — і така чистота, а ще — простори, колоритні народні сюжети в настінних роз­писах, панно, скульптурах. А пахощі!.. Попри метушню, пахло спокоєм та океаном.

Одразу пересадка на літак, що доправить нас на острів Самуї. Зараз-таки з’являються тайські дівчата. Вони в тій же черзі, що й ми. Студентки. Гарні. Екзотичні.

—     Подобаються? — Світлана.

Жінка, мабуть, перехопила мій погляд.

—     Так. Дуже.

Я продовжувала їх роздивлятися. Досі такі обличчя бачи­ла лише в кіно. Закортіло торкнутися. Вилиць, які делікатно відсвічували атласними відблисками. Повік, що прикривали чорні, аж сизі, злегка розкосі очі. Уста дивовижного пурпу­рового кольору, наче в них пульсувала інша, ніж у цілому тілі, кров.

—     Справді?

—     Так.

—     Але ж вони майже діти…

Я нічого не відповіла. То й що, що майже діти? Але ж брид­кішими вони від того не стали.

Нарешті ми прилетіли. Кілька колон під стріхою — от і весь аеропорт на острові. Ні. Ще море, океан квітів. Багатоколірних, різнофактурних. Одні звисали з дерев, інші плавали в ставках, ще якісь росли на клумбах. До готелю нас відвезли представ­ники туристичної фірми, яка відповідала за проживання.

—     Гарно, ми встигаємо на пляж! — Світлана.

Їй хочеться почати демонстрацію купальних строїв, яких удосталь привезла із собою.

—     Я трохи відпочину, якщо ви не проти, — Тамара.

—     Ні, не проти. Піду поплаваю, — я.

—     Поплаваю? Але наперед потрібно засмагнути…

—     Встигну… — Здається, я всміхнулася.

Такою розгубленою я ще Світлану не бачила.

У кожної з нас свій номер. Така була умова семінару. Го­тельчик невибагливий, проте комфортний. Двоповерхова спо­руда з одно- і двомісними номерами. Є кілька бунгало і кри­хітна територія з доволі великим басейном. Три ряди лежаків, розставлених амфітеатром і повернутих до сонця. Кілька лю­дей, вкритих засмагою, — старожили. Навколо пальми, ті ж напрочуд різноманітні і дивовижні квіти і тепло, яке проникає під шкіру.