363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

—     Я Олексій. Я позбавлений приватного життя, не можу одружитись, бо досі живу з матір’ю.

Почувся легкий рух. Наче хтось тихесенько засміявся. Олек­сій також усміхнувся. Це приємний чоловік спортивної статури. За інших обставин я б могла звернути на нього увагу. А зараз я йому заздрила. Його сміливості і його спокою. Ще один чоловік — і черга дійде до мене.

—     Мене звати Петро. Я бізнесмен. Успішний… Я пияк. Не можу кинути пити… Допоможіть! — На очах сльози.

Мені стало моторошно. Такий великий, могутній хлоп, який усього в житті досягнув сам, який керує кількома сотнями людей, сидить тут на килимку і при всіх учасниках семінару, мов мала дитина, благає про допомогу.

—     Ми тут для того й зібрались, аби для кожного відшукати вихід із ситуації, яка його не влаштовує.

Тепер я. Я також мушу представитися.

—     Мене звати Марта. Я хочу краще себе зрозуміти, — су­хими устами вичавлюю із себе.

Тиша. Мені видається, що всі завмерли в очікуванні правди…

—     Добре. Візьмемо це до уваги, — розриває навпіл тишу тренер.

Тепер я по один бік тиші, а всі решта — по інший. Тепер мені справді моторошно. Коли ти сама, бо сама, бо нікого нема, то не так страшно. Тоді ти свою самотність приймаєш як належне, як дощ, як сніг, як ранок, як весну. Але коли ти зовсім-зовсім сама, незважаючи на всіх присутніх у цьому залі, то це страшно. Тоді ти наче напіврозкладений труп, якого хвилі океану будь-що намагаються позбутися, випльовуючи на берег знову і знову. І найгірше те, що я чітко відчуваю ту межу, завісу, яка нас розділяє. Це правда. Мені достатньо сказати про себе основне — і всі кордони зникнуть, мов ма­рево, наче поганий сон.

Тренер запитує, чи хтось знає, що таке конфлікт. Кожен намагається щось сказати. Щось розумне, значуще. Я стара­юся уникати обговорення, не відчуваю морального права всту­пати в нього. Інші четверо учасників — психологи за фахом, і сьогоднішній семінар для них є не одкровенням, а власне курсами підвищення кваліфікації. Саме вони і вступають в по­леміку, дебати, з яких по мізерній крупинці до мене повільно приходить розуміння того, що відбувається.

Тренер пропонує зручно лягти, розслабитися і… дихати. Не спиняючись, не роблячи пауз ні на вдихові, ні на видиху. Ми лягаємо. Моє тіло робиться чужим. Сполоханим. Усіма своїми фібрами намагається зрозуміти, що ж відбувається. Я не вмію ним керувати. Зосереджуюся виключно на своїх відчуттях, у яких цієї миті — суцільний хаос. Розплющені відчуття з ми­нулого. Серед них є мертві, є такі, що при смерті. Не знаю, як на них реагувати. Чи маю до них признатися, чи вдати, що вперше бачу? Є й зародки чогось зовсім нового. Вони мале­сенькі, як світлячки, і їх годі розгледіти.

Усі навколо починають дихати. Надсадно, силувано, храпа­во. Наче коні з перерізаними горлянками. Я не розумію, що відбувається. Я не готова до такого видовища. Тамара попе­реджала, що може бути всяке, що людям, бува, і вміст шлун­ку вивертає від надлишку емоцій, відкриттів, усвідомлень. Мені важко зосередитися на своєму власному диханні. Хтось закричав, хтось продовжує харчати, зліва від мене хтось пла­че, а праворуч голосно регоче. Але той регіт моторошніший від гарчання, і мені раптом нестерпно хочеться змаліти, роз­чинитися в повітрі, вислизнути з кімнати, покинути тих, хто дихає, покинути дихати цілком. Відчуття обов’язку притискає мене до долівки. Я дихаю. Швидко, безупинно, наче від того дихання залежить, чи випливу я на інший берег, чи ні. Терпнуть долоні, холоне в горлі. З’являються тіні думок. Я намагаюся їх розпізнати, але вони оманливі й минущі. Вони шугають туди-сюди, наче очманілі. У голові паморочиться від їхнього скаже­ного танку.

Хочу, аби все чимскоріше закінчилося. Обережно відкриваю очі. Навколо панує тиша. І від тієї тиші, що раптово запала, поодинокі схлипування, що долинають то з одного, то з іншо­го боку, стають іще більш пронизливими і пробирають до самісінького серця.

Учасники поволі підводяться. Вигляд у них, наче після страшного сну. У декого ще мокрі очі від сліз, в інших пере­кошені від надзусиль уста, в Петра опущені плечі і темні, як ніч, кола під очима. Невже за годину чоловік міг так змаліти і зчорніти…

—         Марто, ти геть від рук відбилась! — Тамара.

—     Пробач, Тамаро, щось сталось? — виринаю зі своїх роз­думів.

—     Та ні, ні. Хочу нагадати, що маєш тішитись, бо скоро повертаємося… — жінка всміхається.

Одразу видно, що не планує псувати собі відпустку через мою заглибленість у себе.