Абіссінець

Навіщо казати вам це, коли я їду? Якщо мої почуття такі глибокі, чому б їм не стати причиною для того, щоб не лишати вас? Коли ж я все-таки їду, нащо мені їх висловлювати? Ось над чим я розмірковував у ці останні дні з великим роздратуванням людини, котра ніколи не допускає у своє життя бодай найменшого смутку. Завдяки цим роздумам я зміг подивитися на справу в новому світлі, яке примирило мене з моїм від’їздом. Так, Алікс, ви-таки читаєте мій лист, і ось у чому я бажаю вас переконати: ця подорож є нашою єдиною надією. Зостанься я в Каїрі — ніщо б не було можливим. І навпаки, якщо я вийду зі славою з нав’язаних випробувань, мені буде дозволено сподіватися на все. Цей успіх піднесе мене до вас, і, якщо ви цього схочете, ми будемо рівними, що означає — вільними. З тієї миті, як я присягнувся виконати заради вас, і лише заради вас одної, цю місію, для мене не існує більше небезпеки, яку б я не почував себе здатним здолати заради цієї мети. Кожний крок, який віддаляє мене від вас, до вас мене наближує. Я не маю жодних сумнівів щодо успіху моєї справи: я повернуся. Єдиною моєю надією є те, що ви матимете терпіння дочекатися мого повернення.

Знайте, Алікс, хоч ви не можете бути зі мною поруч у тих країнах, якими я подорожую, ви також не можете мене покинути. Знати, що ми разом, є для мене незмінною втіхою. І тут, на цих пустельних шляхах, вільний від усього, я знаходжу в собі зухвалість обійняти вас».

— Це ж треба, — сказала Франсуаза, скінчивши читання, — стільки викрутасів, щоб просто сказати, що він вас кохає.

— Але, — сказала жваво дівчина, дивлячись кудись у незрозумілому напрямку, — він ледве знайомий зі мною. Ми не розмовляли.

— А як, по-вашому, закохуються? Невже дивлячись щосили, скільки буде потрібно часу, на того, хто не подобається!

— Звісно, що ні, але… як я можу бути певна, що він щирий зі мною?

Алікс висловлювала цей плід роздумів попередньої ночі з помітним зусиллям.

— Чоловік, який вирушає в подібну подорож, майже не має причин брехати, — відповіла Франсуаза.

— Це може бути виклик, наслідок туги за домом, похвальба. З рештою, він нічого не втрачає, коли просить мене чекати його.

— Хіба ви вірите самі в те, що кажете? — сказала Франсуаза.

Дівчина потупила очі, трохи помовчала. По щоці в неї побігла сльоза.

— Звісно, що ні, — зізналася вона нарешті. — Я просто намагаюся переконати себе в протилежному, тому що все в мені говорить, що він мене кохає… як я його.

— Невже ж так важко просто визнати це?

— У цьому разі, що б там не було, я все одно буду нещасною.

— Чому? — спитала Франсуаза.

— Розсудіть самі, — жваво сказала Алікс, спрямовуючи на подругу свої повні сліз прекрасні очі. — Якщо він не повернеться з цієї подорожі, я назавжди буду вбита горем. Якщо ж повернеться…

— Усе буде можливим, він вам це сказав.

— Ви не знаєте мого батька!

«Яке ж то дитя!» — подумала з ніжністю Франсуаза перед тим, як додати пестливим голосом:

— Ви надто далеко зазираєте. Спершу дочекайтеся його повернення. У решті ж покладіться на нього. Такого ще ніхто не бачив, щоб чоловік, який дістався до невідомих королівств, добився покори тамтешніх правителів, виконав волю Короля Франції та папи, не зміг умовити найвпертішого з батьків.

Алікс подивилася на неї з виразом легкої недовіри, як дивляться на тих, хто каже саме ті слова, які нам хочеться почути.

— Приходьте щоранку. Ми розмовлятимемо. Час минатиме швидше, — сказала Франсуаза.

Потім вона обняла дівчину, погладила її по голові та дозволила їй поплакати ще трохи.

* * *

До Сенаару все йшло добре. Великий караван дістався міста за десять днів переходу через пустелю Баюда. У міру того, як вони просувалися на південь, мало-помалу починала з’являтися рослинність. Вони увійшли до країни, яку араби називають Рахмет Аллах, «Боже милосердя». Це милосердя полягало в тому, що тут не треба було, як у Донголі, завдавати собі клопоту зрошувати землю: її напоювали тропічні дощі, які доходили до цих місць. Всюди можна було бачити зелені пасовища, великі кущі і навіть щось схоже на ліс. Завдяки цій прихильності небес селяни тут здебільшого відпочивали, та лише вигулювали зі співами власних віслюків.

Сенаар — столиця — був розташований на березі Голубого Нілу, який падає з абіссінських гір, несучи з собою сланцеву грязь. Це було велике сільськогосподарське та торгове місто з багатими базарами, гарними мечетями та палацом, котрий слугував постійною резиденцією короля та його двору. Усе це було збудовано з каменю, вкритого червоним саманом.