Жан-Крістоф Руфен

Абіссінець

І. Наказ потерпілого

Розділ 1

Короля-Сонце було спотворено. Якась зараза, що в країнах Сходу руйнує олії на полотнах, проникла під шар лаку й розповзалася під ним день у день. На лівій щоці Людовіка XIV, якраз на тій, котру, за задумом художника, він величаво обертав до глядача, з'явилася велика чорнувата пляма, огидна зірка, що простягла свої іржаво-брунатні промені до самого вуха. Придивившись уважніше, можна було помітити ще декілька ореолів на тулубі. Але, за винятком тих з них, що псували королівську панчоху, ці пошкодження впадали в очі не так сильно.

Вже три роки картина прикрашала французьке консульство в Каїрі. Цю копію було виконано в паризькому ательє під наглядом самого Гіацинта Ріго, автора оригіналу, а потім перевезено морем. На довершення всіх нещасть, ні в Каїрі, ані в жодному місті Близького Сходу не знаходилося на ту пору вправного маляра. Консул, месьє де Майє, опинився перед жорстоким вибором: або допустити, щоб усі, бачили, як у великій залі дипломатичного будинку висить спотворений портрет Короля, або погодитися віддати його в невмілі руки, які можуть остаточно зіпсувати картину. Дипломат три місяці прокручував у голові цю складну справу. І, схилившись у решті-решт до рішучих дій, наважився на реставрацію.

Месьє де Майє обрав для такої праці одного аптекаря, який торгував у франкській колонії, і про котрого говорили, ніби то він вправно реставрує полотна, пошкоджені кліматом. Це виявився здоровенний, злегка зігнутий дядько, з чорно-сивою бородою, що закривала його обличчя до самих очей, з кучерявою, немов каракуль, чуприною. Маючи важке тіло, він незграбно пересувався, розрубуючи довгими руками повітря. Однак, коли він працював, його рухи ставали вельми витонченими. Він звався метром Жюремі. Найбільшою його вадою було те, що він належав до протестантів. Задум довірити зображення Короля фанатикові, завжди здатному на замах, не дуже-то подобався дипломатові. Але ж аптекар був відомий як порядна людина, що не так уже й часто траплялося серед цього неспокійного населення. Так чи інакше, месьє де Майє не мав з кого вибирати.

Оглянувши картину, метр Жюремі сказав, що на роботу потрібно десять днів. Наступного дня, піднявшись на риштування у два метри заввишки, за допомогою маленького нубійського невільника, який належав консульству, він почав щось розмішувати в глечиках, з яких пахло скипидаром та гвоздичною олією. Консул заявив, що майстер торкатиметься полотна тільки за його присутності. Щоранку, біля одинадцятої, приготувавши необхідні розчини, оскільки їх треба було застосовувати тільки свіжими, і не можна було зберігати навіть упродовж одної доби, метр Жюремі посилав прислугу за консулом, і вже в нього на очах починав реставрацію. Спочатку він взявся за плями, що вкривали складки пурпурової накидки, у тих місцях, де вони були найменш помітні. Перші наслідки підбадьорювали: глянець не втратив свого блиску, тон не змінився, а зловісні ореоли майже цілком зникли… Месьє де Майє мав усі підстави для оптимізму. Однак, щоразу, тільки-но метр Жюремі наближався до самодержавного полотна зі своїми тоненькими пензликами з телячого волосу, консул скрикував. Крики його були схожі на ті, що зазвичай вириваються з відкритого рота пацієнта при виді щипців дантиста. Майстрові доводилося неодноразово переривати сеанси, які виявлялися надто болючими.

Нарешті, справа дійшла до злоякісної пухлини, яка наросла на королівській щоці. Месьє де Майє, одягнений у легке бавовняне домашнє вбрання, без перуки, горбився на низенькій лавці, яку наказав поставити перед картиною. Дружина тримала його за руку, притискаючи долоню до свого серця. Обоє дивилися на метра Жюремі з благанням в очах, нагадуючи нещасне сімейство біля ніг розіп'ятого родича. Це була пообідня година травневого дня, важкого від гарячого вітру, що впродовж трьох діб віяв на місто сухим подихом нубійської пустелі. Метр Жюремі, в сірій єрмолці на голові, взяв тонкий пензлик, який протягував йому маленький невільник, і підніс до світлоносного обличчя. Месьє де Майє, підвівшись, вигукнув:

— Зачекайте!

Рука аптекаря застигла в повітрі.

— Чи повністю ви певні, що…

— Так, пане Консуле.

У характері метра Жюремі спостерігався такий самий контраст, як і в зовнішності. Він був жертвою жорстоких нападів гніву, але ціною останніх зусиль втримувався від їх прояву, що можна було й прочитати на його обличчі. Він бурчав, шипів, пихкав, немов перетоплена піч, але не вибухав, і навіть висловлювався з поважністю, дивовижною для людини, в душі якої нуртують подібні пристрасті.

— Це тільки перший шар, — сказав він. — Погляньте, Ваша Ясновельможносте, я лише злегка торкнусь…