Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Він уже схилився над Кіпсом, готуючись задушити його в своїх обіймах. Примарні руки опустились. Із войовничим кличем, який скидався чи то на вереск, чи то на булькотіння, я знову розкрутила ланцюг круг себе і рубонула ним по білих кощавих пальцях духа, перетворивши їх на хмаринки туману. Привид позадкував. Ставши перед стільцем, я шалено замахала ланцюгом на всі боки.

— Обережно! — Кіпс ледве ухилився від його залізних ланок.

— Ти ще нарікаєш! — видихнула я. — Може, мені залишити вас сам на сам?

— Ні, ні! Все гаразд... А-а-а! — цього разу ланцюг зачепив його волосся.

Тим часом привид, зупинившись над тілом доктора, ріс і звивався, наче змія. Його груди й голова височіли наді мною, коливаючись то туди, то сюди, — він щосили намагався ухилитися від ланцюга. Його постать то ділилась на частини, то знову зливалась; на нас, пропікаючи одяг, падала справжня злива плазми.

Поки тривав наш поєдинок, голос Едмунда Бікерстафа наполегливо лунав у моїх думках, благаючи подивитись

, обіцяючи все, чого бажає моє серце. Він повторював ті самі слова, нічого іншого він просто не міг сказати. Хоч який моторошний був його привид, хоч яку силу надавали йому божевілля й гнів, я почувалася дедалі спокійніше і впевненіше. Брудна, втомлена, задимлена від плазми, я міцно стояла й боронила свого суперника від смерті. Поглянувши на привида, я помітила, що з його голови злетів каптур, і обличчя доктора відкрилось. Так, воно було огидне й мерзенне, з гострими зубами й чорними дірами очей, а врешті-решт то було обличчя звичайної людини. Людини — дурної й упертої, що уявила себе поважною й через те нап’яла на себе химерний плащ. Людини, що жадала пізнати незбагненне й боялася сама доторкнутись до цих знань. Людини, яка завжди — й за життя, й після смерті — використовувала для цього інших. Чи гіпнотизував мене її голос? Когось, можливо, й гіпнотизував, мене — аж ніяк.

Мені його було вже досить.

Я змінила свою бойову позицію з захисту на атаку. Тільки-но привид знову скрутився, щоб промайнути повз залізо, я підступила ближче, націлилась — і махнула ланцюгом над головою, наче рибалка, що закидає вудку. Залізо розтяло Бікерстафа від каптура до підлоги — майже навпіл.

Долинуло тяжке зітхання, й видиво зникло. Нитки плазми зметнулись над підлогою і всотались назад у тіло. Востаннє війнуло вітром, і привид зник.

Залізні ланцюги курилися димом. Я впустила їх. Кіпс тим часом нерухомо сидів на стільці, трохи знервовано дивлячись на мене.

— Я загнала його назад, — сказала я. — Він не скоро повернеться.

— Гаразд, — відповів Кіпс, облизавши губи. — Дякую. Хоч мене ти теж трохи зачепила. А тепер розв’яжи мене.

— Зачекай, — я оглянула кімнату. — Треба завершити ще одну справу.

* * *

Поки я билася з привидом, боротьба між Джорджем та Джопліном тривала. Зчепившись, вони перекотились кімнатою до стіни, де була купа порожніх домовин. Джоплін, що саме опинився зверху, з криком вирвався з Джорджевих рук і, хитаючись, підхопився. Джордж не зміг зупинити його: пригнічений і зморений, він немічно притулився до стіни в кутку.

Сорочка в Джопліна була подерта, куртка — наполовину обідрана, сам він здавався цілком розгубленим. Та навіть тепер його думки переповнювало лише одне. Він поглянув на підлогу — туди, де зворотнім боком угору лежало дзеркало. І пошкутильгав до нього.

Ні! Годі! Пора покінчити з цим!

Навіть за всієї своєї втоми я була спритніша за архіваріуса. Я хутко підскочила до дзеркала: семеро понурих духів, як і раніше, ширяли довкола нього. Я нахилилась, підхопила його і, не звертаючи уваги ні на привидів, ні на крик Джопліна, понесла дзеркало до столу.

Мою руку аж обпікало крижаним холодом. Рамка з кісток немовби трохи тремтіла. Дзижчання оглушливо лунало у вухах. Я тримала дзеркало лицьовим боком додолу. Поглянувши вгору, я побачила, що духи з’юрмились круг мене, хоч і не дуже близько. Я не відчувала загрози від них. Їхні обличчя були невиразні й розмиті, наче на фотографіях, що потрапили під дощ.

Примарні голоси довкола мене волали:

— Поверніть нам наші кістки...

— Гаразд, гаразд, — відповіла я. — Зараз подивлюся, що тут можна зробити.

Підійшовши до столу, я передусім підняла рапіру. А тоді оглянула нагромаджений на столі мотлох. Мені відразу впали в око деякі речі Джопліна: ломик, зубило, молоток. Навіть не хотілося думати, навіщо вони йому тут знадобились...

Джоплін тим часом зупинився по інший бік стола. Його очі й досі палали тією самою впертою рішучістю.

— Ні! — прохрипів він. — Воно моє! Не чіпай!

Не звертаючи на нього уваги, я озирнулась назад у коридор, яким прийшла сюди. З мого рюкзака струменіло слабке зелене сяйво.

— Черепе! — покликала я. — Нам пора поговорити. Дзеркало в мене!

— Про що ж ти хочеш поговорити? — неохоче обізвався примарний голос.

— Ти бачив, як його створювали. Розкажи, як його знищити! Я хочу визволити цих бідолашних духів, ув’язнених у ньому!