Читаем Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче полностью

Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Та що ти! Барнсові тільки й радіти! Так, ми розбили дзеркало. Ми вбили головного підозрюваного. Та врешті-решт, небезпека для Лондона минула, а це — найголовніше для розкриття справи! Йому зрозуміло, що перемога за нами. Я сам усе пояснив йому! Будь-що і дзеркало, й Джоплінів мотлох тепер у нього. А наші полонені залюбки посвідчать проти Джуліуса Вінкмена. Одне слово, всі задоволені! І я — так само. А ти, Квіле?

— Ти віддав цю річ Барнсові? — коротко запитав Кіпс.

— Так.

— І він виплатив тобі винагороду?

— Так.

— Повну суму?

— Ні. Хоч майже всю роботу виконали ми, та ваша команда наприкінці стала нам у добрій пригоді. Сподіваюсь, ми можемо поділити винагороду — сімдесят на тридцять відсотків. Так, гадаю, буде найкраще для всіх.

Кіпс спочатку не спромігся на відповідь. Потім гучно шморгнув носом:

— Що ж... ми згодні.

— Чудово, — Локвудові очі радо зблиснули. — А тепер повернімося до нашої угоди. Як я пам’ятаю, переможений повинен дати оголошення до «Таймса», в якому похвалить переможця й визнає власну нікчемність. Сподіваюсь, ви погодитеся, що дзеркало знайшли ми, з Джопліном розібрались ми — і Барнс офіційно оголосив переможцями нас. Отже, ваша команда — в програші. Що ти на це скажеш?

Кіпс прикусив губу. Його натомлені очі бігали туди-сюди, шукаючи відповіді. Врешті-решт він неохоче, повільно, мов вуховертка, що виповзає з щілини, промовив:

— Гаразд.

— Гаразд! — весело підхопив Локвуд. — Саме це я й хотів почути. Правду кажучи, зараз я не можу вимагати від тебе ніякого оголошення. Навіть не хочу після того, як ми разом бились із ворогом. До того ж я пам’ятаю, як ти намагався врятувати Джорджа й Люсі. І я ніколи цього не забуду. Отож не хвилюйся — контрибуції нам не треба.

— Тобто оголошення?..

— Так. Це взагалі була дурна ідея.

На Кіпсовому обличчі грали суперечливі почуття. Здавалось, ніби йому хочеться сказати щось іще. Та врешті він коротко кивнув, підхопився й вирушив до своєї команди, залишивши по собі хмаринку сірого пилу.

— Ти вчинив шляхетно, — сказала я Локвудові, проводжаючи Кіпса поглядом. — Як на мене, це буде чесно. Хоча...

Локвуд почухав носа:

— Я не певен, що це так уже чесно... О, дивися! Сюди йде Джордж!

Лікарі трохи підлатали нашого приятеля. Якщо не рахувати кількох синців і набряків під очима, в цілому він мав напрочуд гарний вигляд. Щоправда, Джордж і досі здавався сонним, і підходив до нас, похитуючись. Уперше за цей ранок ми опинились із ним наодинці.

— Якщо хочете вбити мене, — промовив він, — то робіть це, будь ласка, швидше. Я страшенно хочу спати.

— Ми всі натомились, — відповів Локвуд. — Тож облишмо це до іншої нагоди.

— Пробачте, що я завдав вам такого клопоту. Мені не слід було йти сюди самому...

— Правда, — кахикнув Локвуд. — Тільки я також хочу попросити в тебе вибачення.

— Щодо мене, — втрутилась я, — то я не збираюсь ні в кого просити ніяких вибачень. Я хочу нарешті поспати як слід!

— Я був надто різкий з тобою, Джордже, — провадив Локвуд. — Не розумів твого неоціненного внеску в нашу роботу. І я певен: у тому, що ти сьогодні накоїв, немає твоєї вини. Це все, мабуть, через дзеркало і через привид Бікерстафа. Твій розум не належав тобі цілком...

Локвуд помовчав. Джордж не відповів нічого.

— Він, напевно, дрімає, — пояснила я. Джордж і справді стояв із заплющеними очима. — Агов! — підштовхнула я його. — Скажи нам ще одну річ! Коли ти поглянув у дзеркало...

— Я зрозумів, про що ти хочеш спитати, — сонно пробурмотів Джордж. — Відповідь проста: нічого. Я не бачив там нічого.

Я насупилась:

— Послухай... Я теж мимоволі зазирнула туди. І воно почало затягати мене з першого-ліпшого погляду! Щоб вирватися звідти, я розбила його! А ти подививсь у дзеркало і сказав Джоплінові...

— «Яка краса»? Це було перше, що спало мені на думку. Те, що Джоплін хотів від мене почути. — Джордж усміхнувся нам. — Я йому збрехав.

Локвуд вирячився на нього:

— Не розумію! Якщо ти поглянув у дзеркало...

— Поглянув! — наполягала я. — Я сама бачила!

— То як тобі вдалося вижити? Всі, хто дивився туди — і Вілберфорс, і Недлс, — врешті померли зі страху!

У відповідь Джордж поволі зняв окуляри. Опустив їх, наче збирався своїм звичаєм протерти об светр, — і засунув палець в оправу. Замість того, щоб ударитись об скло, палець вільно пройшов крізь обідок, і Джордж покрутив ним туди-сюди.

— Коли я бився з Джопліном — ще до того, як ви прийшли, — пояснив він, — у мене з носа злетіли окуляри. Упали на підлогу, вдарились об камінь, і обидва скельця вискочили. Джоплін цього не помітив, а я не сказав йому ні слова, будьте певні. Хай там що робилось у тім дзеркалі — хоч під волинку ті духи танцювали, — я нічогісінько не бачив. Мені до того було байдуже.

— То ти хочеш сказати...

— Саме так, — він обережно сховав до кишені порожню оправу від окулярів. — Зараз я майже сліпий. Нічого не бачу далі власного носа.