Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Це я винен. Слід було шукати уважніше. До того ж дарма ми облишили камінь. Ми могли скінчити справу ще до того, як ці «Фіттес» устромили туди свого носа. — Він хитнув головою. — Купка самовдоволених дженджиків. Я ж колись працював там, тож добре їх знаю. Зневажають усіх, хто не носить шикарну курточку й випрасувані штанці. І це все, чого вони варті... — Він засунув руку в свої спортивні штани й непоштиво почухався ззаду.

— Ну, не кажи. Більшість агентів «Фіттес» — хороші хлопці. — Локвуд, незважаючи на свої вправи, нітрохи не захекався. Він поставив рапіру на місце, до стойки, і обтрусив крейду з долонь. — Такі самі, як ми, й так само ризикують життям. Головна проблема — це їхні керівники. Вважають себе недоторканними тільки тому, що виконують найлегшу роботу в одній із найстаріших і найбільших агенцій.

— Ану, розкажи про них щось іще, — понуро обізвався Джордж. — Раніше вони просто бісили мене!

Я кивнула:

— Еге ж, Кіпс — найгірший серед них. Він справді ненавидить нас, авжеж?

— Не нас, а мене, — відповів Локвуд. — Він ненавидить мене.

— Чому ж? Чим ти так дошкулив йому?

Локвуд узяв зі стола одну пляшку з водою й зітхнув:

— Хтозна. Може, заздрить моїй красі й привабливості. А може, йому не подобається, що в мене власна агенція — не рівня їхній, ще й з такими чудовими співробітниками. — Він перехопив мій погляд і всміхнувся.

Джордж відірвався від свого комікса:

— А може, через те, що ти поставив його рачки, ще й з рапірою?

— Можливо. — Локвуд відсьорбнув з пляшки води.

— Що? — я поглянула на них обох. — Коли це сталось?

Локвуд умостився на стільці:

— Ще до нашого знайомства, Люсі. Я тоді був ще дитиною. ДЕПРІК влаштував щорічне змагання з фехтування для юних агентів Лондона. Здебільшого там брали участь «Фіттес» і «Ротвел», та мій колишній наставник — Сайкс на прізвисько «Могильник» — вирішив, що й мені варто спробувати. У чвертьфіналі я зустрівся з Кіпсом. Він старший від мене на кілька років, був тоді трохи вищий і йшов серед фаворитів. Приндився по-дурному як тільки міг. От йому й дісталась від мене черга вінчестерських напіввипадів — то коротких, то довгих, — таких, що він урешті аж у ногах заплутався. А коли я ще раз легенько штовхнув його, він і гепнувся рачки. А глядачам це, зрозуміло, сподобалось. Дивно було б, якби відтоді Кіпс не точив на мене зуба.

— Справді дивно, — погодилась я. — То ти... виграв тоді змагання?

— Ні, — Локвуд пильно оглянув пляшку з водою. — Ні. Вийшов у фінал, але не виграв. До речі, котра година? Щось ми сьогодні гайнуємо час... Треба піти умитись.

Він підхопився, взяв два шматки рулета і, перш ніж я встигла щось сказати, вибіг з кімнати нагору.

Джордж подивився на мене:

— Ти ж знаєш, що він не любить багато розводитись про себе.

— Знаю.

— Така вже в нього вдача. Дивно, що зараз він стільки розповів тобі.

Я кивнула. Джордж, звичайно, мав рацію. Про Локвудове минуле спливали хіба що дрібні чутки й бувальщини, а варто було спробувати розпитати його, як він замикався в своїй мушлі. Це мене дратувало — та водночас і зацікавлювало, й ця приємна цікавість нітрохи не згасала. Цілий рік, що я працювала в агенції, приховані подробиці минулого мого керівника залишались для мене важливою частиною його таємничої привабливості.

* * *

Попри все, цього літа — незважаючи на невдачу у Вімблдоні — агенції «Локвуд і К°» велося непогано. Непогано, хоч і не найкраще: ми не розбагатіли, не жили в розкішних будинках із захисними ліхтарями по краях і каналами з електричним подаванням води, як Стив Ротвел — голова могутньої однойменної агенції. Та все ж таки дещо змінилося на ліпше.

Сім місяців минуло після того, як нас уславила на весь світ історія зі Сходами, що Кричать. Наш успіху Кумб-Кері-Голлі, одній із найбільш насичених привидами садиб Англії, негайно спричинив зливу нових гучних замовлень. Ми вигнали Темний Спектр, який хазяйнував у більшій частині лісу Епінґ; очистили садибу священника в Апмінстері, що потерпала від привида на прізвисько «Осяйний Хлопчина». А випадок із розслідуванням справи могили пані Баррет навіть потрапив на сторінки «Справжніх мисливців за привидами» — удруге за всю нашу історію нас визнали агенцією місяця. Як наслідок, завдання просто-таки сипались на нас. Локвуд навіть задумався над тим, щоб найняти секретаря.

Проте наша команда поки що не збільшилась — так і залишилась найменшою в Лондоні. Ентоні Локвуд, Джордж Кабінс і Люсі Карлайл — ми втрьох разом жили й працювали в будинку № 35 на Портленд-Роу.