Беззоряне море

На одних дверях зображена постать за ґратами, що тягнеться до іншої в окремій клітці, і це нагадує Закарі про пірата в підземеллі. Хлопець хоче відчинити їх, але Доріан звертає його увагу на інші.

На цих дверях хтось вирізьбив свято. Десятки постатей без облич танцюють під корогвами й ліхтариками. На одній корогві — низка місяців, місяць уповні оточений серпиками, що зростають або спадають.

Доріан розчахує навстіж двері. За ними темно. Він ступає крок усередину. Закарі йде назирці, але, коли опиняється з іншого боку, чоловік уже кудись випарувався.

— Доріане? — гукає хлопець, обернувшись до кімнати з безліччю дверей, але вона теж випарувалася.

Він обертається ще раз і виявляє, що стоїть у добре освітленому коридорі, помережаному книжковими полицями.

Повз нього, сміючись, проходять двоє жінок у довгих сукнях — вочевидь, вони більше цікавляться одна одною, ніж ним.

— Агов? — кличе їх хлопець, але вони не обертаються.

Закарі озирається. Позаду нього дверей нема — самі лише книжки. Полиці захаращені стосами й купками книжок, усі вони геть зачитані, деякі з них — розгорнуті. За кілька полиць від нього стоїть привабливий юнак з таким полум’яним рудим волоссям, що воно здається майже червоним, він гортає якусь книжку.

— Перепрошую, — звертається до нього Закарі, але хлопець не відриває очей від сторінок. Тоді він простягає руку, щоб торкнутися плеча незнайомця, проте тканина під пальцями здається якоюсь дивною — наче й справжньою, але водночас якоюсь такою, наче її нема. Ніби то була ідея доторку до плеча чоловіка в костюмі, а не справжнє торкання. Кіноверсія дотику з поганим дубляжем. Закарі здивовано відсмикує руку.

Рудоволосий юнак нарешті переводить погляд з книжки, але не зовсім на нього.

— Ви прийшли на вечірку? — цікавиться він.

— Яку вечірку? — перепитує Закарі, та перш ніж юнак устигає відповісти, їх уривають.

— Вінстоне! — вигукує хтось за наступним поворотом коридору, з того боку, куди попрямували дівчата у вечірніх сукнях. Рудоволосий юнак відкладає книжку, легенько вклоняється Закарі, а тоді рушає на голос.

— Здається, я бачив привида.

Закарі чує, як той буденно повідомляє своєму товаришеві цю новину, перш ніж зникнути в кінці коридору.

Хлопець дивиться на свої руки. Вони мають звичний вигляд. Він бере в руки книжку, залишену юнаком, і вона здається цупкою, але не зовсім, наче мозок запевняє його, що він тримає книжку, але насправді книжки нема.

Однак книжка є. Закарі розгортає її і з подивом упізнає уривок вірша на сторінці. Сапфо.

хто-небудь згадає і нас,

я думаю,

навіть у інші часи

Хлопець згортає книжку й повертає на полицю, вага зникає з рук не одночасно з дією, але він виявляє, що тактильні розбіжності не стали чимось неочікуваним.

З іншої зали долинає сміх. Десь далеко грає музика. Закарі, без жодних сумнівів, залишається в знайомій Гавані на березі Беззоряного моря, але все стало якимось живим і яскравим. Тут так багато людей.

Він наближається до чогось, що вважає золотою статуєю оголеної жінки, аж раптом вона ворушиться, і хлопець розуміє, що це жива оголена жінка, майстерно розмальована золотом. Коли він минає її, жінка простягає руку й торкається його передпліччя, залишивши на рукаві золотий порошок.

Поки Закарі прокладає собі шлях далі, на нього мало хто звертає увагу, але, здається, людям відомо, що він тут. Вони поступаються йому дорогою, коли він наближається. Людей дедалі більшає, і невдовзі Закарі здогадується, куди всі вони йдуть.

Черговий поворот приводить його до широких сходів, що спускаються до бальної зали. Сходи прикрашені ліхтариками й гірляндами з вимоченого в золотій фарбі паперу. Кам’яними сходинками стікають позолочені хвилі конфеті. Вони чіпляються до пругів суконь і закотів штанів, линуть далі та кружляють разом з натовпом.

Течія гостей підхоплює Закарі й несе за собою. Бальна зала, до якої вони потрапляють, водночас видається і знайомою, і цілковито неочікуваною.

Знайоме йому порожнє й безлюдне приміщення зараз переповнене гостями. Усі люстри горять і кидають на залу світло для танців. Під стелею висять повітряні кульки металевого кольору. З них звисають довгі мерехтливі стрічки, а підійшовши ближче, Закарі помічає, що кожна з них прикрашена перлами. Усе навколо хвилюється, мерехтить і виблискує золотом. Пахне медом, ладаном, мускусом, потом і вином.

«Віртуальна реальність не така реальна, якщо нічим не пахне», — цитує голос у голові.

Завіси з повітряних кульок звиваються лабіринтами, велетенське приміщення поділене й подрібнене майже прозорими стінами. Один простір перетворився на кілька окремих: імпровізовані кімнати, алькови, невеличкі сценки зі стільцями, килимами кольорів коштовного каміння, що вкривають кам’яну підлогу, і столиками зі скатертинами з темно-синього, як опівнічне небо, шовку, помережаного зірками, на яких викрашаються латунні кубки й вази з виноградом, фруктами та сирами.