Беззоряне море

— Ви існуєте не зараз, — пояснює рудоволосий, підіймаючи позолочену руку до хлопцевого обличчя й легенько торкаючись пальцями його щоки.

Цього разу Закарі відчуває їх по-справжньому, але так дивується, що не може нічого відповісти. Юнак тягне його на танцмайданчик, та натовп їх розділяє, і рудоволосий знову зникає.

Закарі намагається знайти краєчок кімнати подалі від юрби. Він думав, що музиканти стоять позаду нього, але тепер флейтист опинився перед ним, а барабани десь ліворуч. Світло починає згасати, мабуть, кульки опускають нижче; поки Закарі йде до стіни, здається, наче кімната стискається. Він минає забуту кимось на кріслі золоту сукню, що мерехтить, як зміїна шкіра.

Опинившись біля стіни, хлопець виявляє, що вона вкрита текстом, написаним пензликом і золотою фарбою на темному камені. Слова важко розібрати, металевий пігмент занадто яскраво або дуже слабко сяє під променями світла. Закарі стежить за історією, що розгортається на стіні.

Місяцівна поговорила із Часом.

(До того вони давненько не розмовляли.)

Місяцівна попросила Час не торкатися того місця і тієї людини.

Час змусив її почекати на відповідь. А коли Місяцівна все-таки дістала її, була одна умова.

Час погоджувався допомогти Місяцівні лише за умови, якщо вона своєю чергою допоможе йому віднайти шлях до Долі.

Місяцівна пообіцяла, хай навіть не знала, як полагодити поламане.

Тоді Час погодився заховати те місце подалі від зірок.

Відтоді дні та ночі в тому місці спливали інакше. Дивно, повільно. Мляво, нудно.

На цьому слова на стіні уриваються. Закарі озирається на вечірку, дивиться на кульки, що пливуть повз люстри, кружляння танцівників і дівчину неподалік, яка вкриває прозовими рядками спину іншої дівчини. Пише вона золотою фарбою, напевно, позиченою нещодавно, щоб написати історію на стіні. Повз Закарі проходить чоловік з тацею крихітних тістечок, замість глазурі прикрашених віршами. Чиїсь руки простягають хлопцеві келих вина, а потім зникають, і Закарі не знає, куди поділась та людина.

Хлопець розглядає натовп, шукаючи Доріана й розмірковуючи, чи зміг той у певний спосіб загубитись у часі, який тече якось дивно й повільно, і як йому тепер повернутися назад; аж раптом його погляд падає на чоловіка з протилежного боку кімнати, який теж підпирає стіну, чоловіка з вигадливими сивими косами, вимоченими в золоті, однак усе інше в Хранителі має той самісінький вигляд, що й завжди. Не старший і не молодший навіть на день. Він спостерігає за кимось у натовпі, але за ким саме, Закарі не бачить. Хлопець намагається знайти підказки, який це рік, проте одяг навколо такий різноманітний, що важко щось сказати. Двадцяті? Тридцяті? Закарі цікаво, чи може Хранитель бачити його, а ще цікаво, скільки, до речі, Хранителеві років і на що він так пильно дивиться.

Хлопець намагається простежити за Хранителевим поглядом, проходить крізь арку, що веде до сходів, прикрашених свічками й ліхтариками, які сяють і ллють хвилі золотистого світла аж до того місця, де панує темрява.

Закарі зупиняється й прикипає поглядом до мерехтливої поверхні Беззоряного моря. Ступає крок уперед, потім ще один, а тоді хтось смикає його, відтягує назад. Рука обхопила його груди, а долоня затуляє очі, приховуючи кружляння і мерехтіння золотих вогнів.

Голос, який він упізнав би де завгодно, шепоче простісінько у вухо:

— Отже, Місяцівна знайшла спосіб уберегти своє кохання.

Доріан веде хлопця назад, на танцмайданчик. Закарі відчуває море гульвіс навколо них. Навіть попри те, що не бачить танцівників, він по-справжньому відчуває їх, хай навіть зараз усі його відчуття цілковито налаштовані на голос над вухом та дихання в нього на шиї. Хлопець дозволяє Доріанові вести його й історію, куди тому заманеться.

— Готель, що колись стояв на одному перехресті, тепер опинився на іншому, — веде оповідь далі Доріан, — десь глибше, у темнішому місці, на берегах Беззоряного моря, де мало хто може його знайти.

Чоловік забирає долоню з очей хлопця і розвертає його, майже крутить, і вони опиняються обличчям один до одного, танцюють посеред натовпу. Доріанове волосся вкрите патьоками золотої фарби, що стікають на шию й плече пальта.

— Він досі тут, — каже чоловік і так надовго замовкає, аж Закарі вирішує, що історія закінчилася, але потім нахиляється ближче й веде далі: — Коли ми не бачимо місяця на небі, він приходить сюди.

Доріанове дихання повільно торкається уст Закарі.

Хлопець рухається ближче на крихітну частку тієї відстані, що залишилася між ними, та, перш ніж він наблизився, пролунав схожий на грім гуркіт. Доріан утрачає рівновагу, і Закарі хапає його за руку, щоб допомогти втриматися на ногах і завадити наштовхнутися на когось із інших танцівників. Та навколо немає жодного з них. Узагалі нічого немає. Ні кульок, ні вечірки, ні бальної зали.

Вони стоять удвох у порожній кімнаті з укритими різьбою дверима, що впали з петель. Застигле на дереві свято розбилося на друзки.

Перш ніж Закарі встигає спитати, що сталося, лунає ще один вибух, кидаючи їм на голови зливу каміння.