Беззоряне море

— Що? — дивується Закарі, хоча насправді хотів запитати «Хто?», але його голос зникає в гуркоті, який лунає позаду, й Аллеґра нічого не відповідає. Якусь мить її погляд метушиться між ним і Доріаном; одне її синє око яскравіше, ніж хлопцеві запам’яталося, і йому здається, що на нього дивляться і вперше бачать по-справжньому, але за мить це враження зникає.

— Ти навіть не знаєш, — каже жінка, і Закарі не розуміє, звертається вона до нього чи до Доріана. — Ти й гадки не маєш, чому опинився тут. — А може, вона звертається до обох одночасно, думає Закарі, коли Аллеґра знову дивиться безпосередньо на Доріана. — У нас із тобою залишилися незавершені справи.

— Я не маю про що з тобою говорити, — озивається Доріан. Усесвіт підкреслює його слова металевим гупанням по кахлю.

— З чого ти взяв, що я хочу поговорити? — дивується Аллеґра. Вона підходить до Доріана, і лише тоді, коли вони мало не торкаються одне до одного, Закарі помічає в її руці пістолет, частково прикритий манжетою шуби.

Хранитель реагує раніше, ніж хлопець устигає осягнути, що відбувається. Він хапає жінку за зап’ястя, заламує їй руку й висмикує револьвер з долоні, але запізно: вона вже натиснула на гачок. Куля летить угору, та не туди, де була її ціль — Доріанове серце.

Вона відбивається рикошетом від однієї із золотих стрілок, що висять над ними, закручується, повертає назад і влучає в коліщатка.

Зупиняється куля в кахлі на стіні, що в самісінькому центрі муралу, який колись зображував камеру у в’язниці з дівчиною з одного боку ґрат і піратом з другого, але тепер потріскався та вицвів, тож шкоду від маленького шматочка металу неможливо відрізнити від тієї, яку завдав час.

Механізм угорі розкручується, планети знову влучають у підлогу, і цього разу кахель піддається їх тиску — у камені під плиточкою виникає тріщина, що веде не до чергової заповненої книжками зали, як сподівався Закарі, а до печери, до зяючої порожнини в скелі, що тягнеться далеко внизу, значно далі, де панують тінь і темрява.

«Ти забув, що ми під землею, — нагадує голос у голові. — Ти забув, що це означає», — веде далі він, і Закарі більше не певен, чи цей голос узагалі лунає в його голові.

Маятник відривається від покрученого металу та стрімко летить униз. Закарі чекає на звук, з яким він удариться внизу, пригадавши Мірабель і її пляшку шампанського, але нічого не чує.

Тріщина зі щілини швидко перетворюється на розколину, а тоді на ущелину, тягнучи за собою кахель, планети, поламані люстри й книжки та хвилею наближаючись туди, де стоять люди. Хлопець задкує на крок до дверей кабінету. Хранитель кладе долоню йому на руку, щоб утриматися на ногах, і здається, наче далі все відбувається дуже повільно, хоча насправді знадобилася лише мить.

Аллеґра послизнулася, підлога кришиться під її підборами, край прірви торкається жінчиних ніг, і вона тягнеться до чогось, до чого завгодно, аби вхопитися, а тоді падає.

Її пальці хапаються за опівнічно-синю вовну Доріанового пальта й тягнуть за собою і пальто, і чоловіка — усі вони летять у хаос.

Тієї самої секунди, коли Доріан падає, Закарі зустрічається з ним поглядом і згадує, що той сказав кілька хвилин, секунд, миттєвостей тому.

«Я не хочу втратити ще й це».

А потім Доріан зникає, а Хранитель відтягує хлопця від краю прірви, звідки той кричить у темряву, яка в нього під ногами.

Паперова зірочка, яку розгорнули та склали в крихітного єдинорога, але єдиноріг пам’ятає ті часи, коли був зірочкою, і ще давніші часи, коли був частиною книжки; інколи єдинорогові сниться той час, коли він ще не став книжкою, а був деревом, і значно давніше минуле, коли він був геть іншою зіркою

Син віщунки йде снігом.

Він несе в руках меч, виготовлений наймайстернішим зброярем задовго до його народження.

(Браття меча обидва втрачені, один загинув у вогні, щоб стати чимось новим, а другий ліг на дно океану, і про нього забули.)

Меч, який зараз відпочиває в піхвах, колись належав шукачці пригод, яка зникла, намагаючись захистити коханого. І її меч, і її кохання, і решта її історії втрачені.

(Про шукачку пригод ще довго співали пісень, але правди в тих словах було небагато.)

Тож убраний в історію та міф син віщунки дивиться на віддалене світло попереду.

Він гадає, що майже дістався своєї мети, але на нього ще чекає довгий шлях.

В інший час в іншому місці: Інтерлюдія 4

Шлях до (і в глиб) Сардинії. Італія, двадцять років тому