Беззоряне море

— Складно на це відповісти, Езро, — відповідає Мірабель. — Ти дуже напружений. Напевно, чайна церемонія видалася не надто приємною.

— Аллеґра погрожувала моїй матері, — каже хлопець.

У нього таке відчуття, що Мірабель намагається відволікти його. Заспокоїти.

— Це в її дусі, — погоджується дівчина.

— Може, вона жартувала?

— Ні, не жартувала. Але ця погроза була пов’язана з тим, щоб розповісти комусь про місце нашого призначення, еге ж?

Закарі киває.

— У неї свої пріоритети. Можливо, тобі слід залишитися тут на кілька днів. А я розвідаю. Аллеґра не вдіє нічого, поки не відчує, що іншого виходу нема. Вона мала нагоду здихатися кожного з нас, а ми троє досі живі-здорові. Начебто, — додає Мірабель, кинувши погляд на Доріана.

— Невже вона й справді вбиває людей? — питає хлопець.

— Вона наймає інших для цього. Ось тобі яскравий приклад. — І дівчина штовхає Доріанову ногу носаком свого черевика.

— Ти серйозно? — дивується Закарі.

— Хочеш іще одну історію? — пропонує Мірабель, простягаючи руку до своєї торби.

— Ні, не хочу ще однієї історії, — відповідає хлопець, та коли це говорить, знову аж язиком відчуває, як воно — бути у тілі лицаря, розбивати серця, пригадує більше деталей: викуваний візерунок на лицарських латах, літній вечір і цвітіння жасмину. Це задурманює голову, наче солодкий спогад про сон. І дарує несподіваний спокій.

Закарі відкидається на потертій оксамитовій лавиці та спирається головою на стінку ліфта. Відчуває вібрацію. Люстра над головою хитається, і від цього паморочиться в голові, тож хлопець заплющує очі.

— Тоді ти розкажи мені історію, — просить Мірабель, витягаючи його із сонного запаморочення. — Чом би тобі не розповісти мені все від початку й не пояснити, як ми тут опинилися. Приквел про дитинство можеш проминути: цю частину я вже знаю.

Закарі зітхає.

— Я знайшов ту книжку, — каже він, відмотуючи все назад і спиняючись простісінько на «Солодких муках», — у бібліотеці.

— Яку книжку? — перепитує дівчина.

Він вагається, але все-таки описує події, які після знахідки привели його на вечірку. Стислий переказ кількох попередніх днів, але його дратує, що так мало часу знадобилося, щоб переповісти все, і що історія, розкладена на окремі події, звучить якось убого.

— А що сталося з книжкою? — цікавиться Мірабель, коли Закарі змовкає.

— Гадав, що вона в нього, — пояснює хлопець, зиркнувши на Доріана. Зараз може здатися, що той спить, а не знепритомнів, і його голова впирається в край оксамитової лавки.

Дівчина перевіряє його кишені, дістаючи зв’язку ключів, кулькову ручку, вузький шкіряний гаманець із великою сумою готівки та читацький квиток з Нью-Йоркської публічної бібліотеки на ім’я Девіда Сміта разом з кількома візитками з іншими іменами й професіями, а також кілька чистих карток, прикрашених намальованою бджолою. Ані кредиток, ані документів. Ані книжки.

Мірабель бере з Доріанового гаманця кілька купюр, а решту повертає на місце.

— Для чого? — запитує Закарі.

— Після всього, що ми пережили заради його порятунку, він платить за нашу каву. Постривай, ми обидва пили чай, чи не так? Байдуже, однаково пригощає він.

— Що з ним скоїли?

— Гадаю, вони влаштували допит і не дістали бажаних відповідей, а тоді накачали його наркотиками, підвісили для драматичного ефекту й очікували на нас. Я зможу допомогти, коли ми затягнемо його всередину.

Ліфт, наче на замовлення, зупиняється, і двері відчиняються до передпокою. Закарі намагається збагнути свої відчуття з моменту прибуття, але на думку спадає лише одне: якби квартира над маминою крамничкою в Новому Орлеані досі існувала та він знову побачив її, емоції були б схожі. Утім, незрозуміло, ностальгія це чи якась омана. Він намагається відігнати думки, бо від них болить голова.

Вони з Мірабель підіймають Доріана, скориставшись старою схемою старанного, хоч і незграбного утримування його ваги. Це аж ніяк не допомагає просунутись уперед. Закарі чує, як ліфт зачиняється й рушає у звичне місце, де нема непритомних чоловіків, панночок з рожевим волоссям і знічених туристів. Мірабель тягнеться до дверної ручки, перекладаючи на плечі Закарі більше Доріанової ваги. Ручка не повертається.

— Прокляття, — кидає Мірабель. Вона заплющує очі й нахиляє голову, наче прислухаючись до чогось.

— Що сталося? — питає Закарі, сподіваючись, що один із численних ключів на її шиї вирішить проблему.

— Він ніколи не бував тут раніше, — пояснює вона, киваючи на Доріана. — Новенький.

— Справді? — дивується хлопець, але Мірабель веде далі: — Він мусить здати вхідний іспит.

— З гральними кубиками й пійлом? — здогадується хлопець. — І як йому це вдасться?

— Він цього не виконуватиме, — пояснює Мірабель. — Ми візьмемо ці повноваження на себе.

— Ми візьмемо?.. — Закарі не закінчує запитання, збагнувши, що саме вона має на увазі, до того як озвучив його до кінця.

— Я виконую одне, а ти друге, — пропонує дівчина.

— Авжеж, — погоджується Закарі.