Беззоряне море

Він залишає Мірабель, яка намагається підтримувати Доріана майже вертикально, і підходить до двох ніш. Обирає бік з кубиками, частково тому, що має більше досвіду з гральними кубиками, а не з таємничими рідинами, а почасти через те, що не певний, чи хоче випити ще таємничої рідини, бо виливати її здається неправильним.

— Зосередься на тому, що чиниш це для нього, а не для себе, — радить Мірабель, коли Закарі тягнеться до ніші, де гральні кубики знову чекають у стартовому положенні.

Хлопець тягнеться до кубиків і схиблює, ухопивши натомість повітря. Напевно, він виснажився більше, ніж думав. Здійснює ще одну спробу, бере кубики в долоню і крутить їх між пальцями. Про Доріана він знає небагато, йому навіть невідоме його справжнє ім’я, але заплющує очі й викликає образ чоловіка в уяві — це комбінація прогулянки холодними вулицями, паперової квітки на його вилозі, лимонно-тютюнового аромату в темряві готелю і дихання на хлопцевій шиї — та випускає кубики з долоні.

Закарі розплющує очі. Кубики туманно кружляють перед його поглядом, а потім опиняються у фокусі.

Один ключ. Одна бджола. Один меч. Одна корона. Одне серце. Одна пір’їна.

Кубики заспокоюються, зупиняючись, та перш ніж останній з них застигає, дно ніші падає, і вони зникають у темряві.

— Що йому випало? — запитує Мірабель. — Стривай, дай угадаю — мечі та… ключі, мабуть.

— Усього по одному, — повідомляє Закарі. — Гадаю, так, хіба що символів більше ніж шість.

— Ха, — озивається дівчина тоном, який Закарі не може розгадати, і знову дає йому потримати Доріана, який тепер, коли в пам’яті ожили спогади про його оповідь і тонкий лимонний аромат, здається більш присутнім. Тут унизу тепліше, ніж запам’яталося Закарі. Він раптом збагнув, що десь загубив позичене пальто.

Мірабель з протилежного боку кімнати бере чарочку з кришкою, уважно розглядає її, а тоді відкриває і випиває. Здригається й повертає чарочку до ніші.

— Який у неї був смак, коли ти пив? — запитує вона Закарі, знову беручи Доріана за руку.

— Е-м-м… Медово-ванільний помаранчевий квіт з прянощами, — озивається хлопець, пригадавши той схожий на лікер напій, однак перелік присмаків не передає всього сповна. — Із сильним смаком алкоголю, — додає він. — Чому питаєш?

— Цього разу напій мав смак вина, солі та диму, — каже Мірабель. — Він би випив. Подивімося, чи спрацювало.

Тепер двері відчиняються.

Полегшення Закарі швидко минає, коли, ступивши до велетенського коридору, він розуміє, як далеко ще доведеться йти.

— Зараз ми його зареєструємо, — каже Мірабель. — А потім насправді чогось вип’ємо, адже ми цього заслужили.

Вони йдуть до кабінету Хранителя й наражаються на увагу кількох допитливих котів, що визирають з-за книжкових стосів і люстр, спостерігаючи за їхнім просуванням уперед.

— Почекай-но тут, — наказує Мірабель, перекидаючи всю вагу Доріана на хлопцеве плече, і ця вага знову видається навдивовижу тяжкою і справжньою, якої Закарі навіть не ладен визнати. — Просто флеш, чи не так?

— Гадаю, не цей термін використовують під час гри в кості.

Мірабель знизує плечима й рушає до кабінету Хранителя. Підслухати їхню розмову Закарі не вдається, хіба що деякі слова та фрази, які свідчать проте, що це, ймовірніше, суперечка, а не бесіда.

Раптом двері розчахуються, і до нього стрімголов мчить Хранитель.

На Закарі він навіть не дивиться, цілковито зосередивши всю увагу на Доріані. Він смикає його голову вгору, відкидає зі скронь густе й помережане сивиною волосся і втуплюється значно пильніше, ніж вивчав хлопця напередодні.

— Ви кинули кубики замість нього? — звертається Хранитель до Закарі.

— Так.

— Ви кидали їх навмисно для нього, а не просто випустили з рук?

— Ну, так, — відповідає хлопець. — Це нормально? — запитує він чи то в чоловіка, чи то в Мірабель, яка вийшла за ним з кабінету з перекинутими через плече торбами Закарі й компасом та ключем на ланцюжках у руці.

— Це… незвично, — каже Хранитель, але більше нічого не пояснює і, вочевидь, закінчивши оглядати Доріана, відпускає його. Чоловікова голова лягає на плече Закарі. Не прохопившись більше жодним словом, Хранитель розвертається, проходить повз Мірабель, іде до свого кабінету й зачиняє двері. Розминувшись із дівчиною, він обмінюється з нею багатозначними поглядами, але Закарі бачить лише обличчя Мірабель, а воно видає мало що.

— Що це було? — цікавиться він, поки Мірабель береться знову допомагати з Доріаном, додавши до колекції торб ще його наплічник.

— Достеменно не знаю, — відказує дівчина, однак очей не підводить. — Мабуть, ми порушили правила та ще й викинули малоймовірну комбінацію. Віднесімо його до кімнати. Не перечепися через котів.