Беззоряне море

Чоловік дивиться на хлопця й ковзає поглядом до мітли в його руці.

— Ходімо зі мною, якщо ваша ласка, сер, — каже він, жестом припрошуючи Саймона йти далі.

— Це бібліотека? — перепитує хлопець, розглядаючи книжки.

— Певною мірою.

Саймон іде за чоловіком до кімнати із загромадженим книжками й паперами столом. Стіни вкривають крихітні шухлядки з металевими ручками й написаними від руки табличками. Кіт на столі глипає на хлопця, коли той наближається.

— Перші відвідини можуть збити з пантелику, — зауважує чоловік, розгортаючи гросбух.

Він опускає перо в чорнило.

— Крізь які двері ви увійшли?

— Двері?

Чоловік киває.

— Це… Це був будиночок неподалік від Оксфорду. Хтось залишив мені ключ.

Чоловік заходився писати щось у гросбуху, але тепер зупиняється і зводить на нього очі.

— Ви син Джоселін Кітінг? — запитує він.

— Так, — з трохи надмірним завзяттям озивається Саймон. — Ви її знаєте?

— Я був з нею знайомий, так, — відповідає чоловік. — Співчуваю вам з приводу втрати, — додає він.

— Вона була відьмою? — бовкає хлопець, дивлячись на кота на столі.

— Якщо й була, мені вона в цьому не зізнавалася, — відгукується чоловік на його запитання. — Ваше повне ім’я, містере Кітінг?

— Саймон Джонатан Кітінг.

Чоловік записує це в гросбух.

— Можете називати мене Хранитель, — відрекомендовується він. — Що ви викинули?

— Перепрошую?

— На кубиках у передпокої.

— Ох, на всіх були маленькі корони, — пояснює Саймон, пригадуючи кубики з п’єдесталу. Він спробував роздивитися інші картинки, але побачив лише серце й пір’їну.

— Усі? — перепитує Хранитель.

Хлопець киває.

Чоловік супиться й залишає в гросбуху якусь позначку — перо скрипить на папері. Кіт на столі підіймає лапу, щоб схопити перо.

Хранитель не зважає на забаганку кота, опускає перо та йде до шафки з протилежного боку кімнати.

— Початкові відвідини краще не затягувати, але ласкаво просимо до нас у будь-який час. — Хранитель простягає Саймонові ланцюжок з медальйоном. — Він відведе вас до виходу, якщо заблукаєте. Ліфт поверне вас до вашого будиночка.

Саймон дивиться на компас у долоні. У центрі крутиться стрілка. «Мого будиночка», — думає хлопець.

— Дякую, — каже вголос.

— Будь ласка, дайте мені знати, якщо я чимось можу допомогти.

— Можна я залишу це тут? — Саймон зводить угору мітлу.

— Звичайно, містере Кітінг, — дозволяє Хранитель і вказує на стіну біля дверей. Хлопець прихиляє до неї мітлу.

Чоловік повертається до свого столу. Кіт позіхає.

Саймон виходить з кабінету й роздивляється маятник. Замислюється, чи не спить він, бува, і чи це не сон.

Бере книжку зі стосу під стіною і знову кладе її на місце. Прогулюється коридором з вигнутими полицями, у якому книжки оточують тебе зусібіч, як у тунелі. Саймон не знає, як вони не падають, оці полиці, що висять у нього над головою.

Він намагається відчинити двері. Деякі з них замкнені, але багато відчинених, за якими розташовано кімнати з іншими книжками, стільцями, партами та столами, пляшечками із чорнилами та пляшками з бренді. Кількість книжок лякає його. Хлопець не розуміє, як можна з усього цього огрому вибрати, що почитати.

Людей він частіше чує, ніж бачить, — кроки й шепіт лунають поряд, але нікого не видно. Саймон помічає постать у білій мантії, яка запалює свічки, і жінку, так захоплену книжкою, що вона навіть не зводить очей, коли хлопець проходить повз неї.

Він долає коридор, завішаний картинами із зображеннями неймовірних будівель. Замки, що плавають на воді. Напівсадиби-напівкораблі. Вирізьблений у стрімчаках міст. Схоже, усі розкладені довкола книжки стосуються архітектури. Коридор приводить Саймона до амфітеатру, де актори репетирують якусь шекспірівську п’єсу. Він упізнає «Короля Ліра», однак ролі змінили на протилежні, тому у виставі йдеться про трьох синів і величну стару леді, їхню матір, яка поступово втрачає здоровий глузд. Саймон трохи дивиться п’єсу, а тоді йде далі.

Десь грає музика, фортепіано. Він рушає на звук, але не може знайти його джерело.

А потім око чіпляється за двері. Якась їх частина заставлена шафою, у якій напхом напхано книжок, тож ті двері наполовину заховані. Отже, і наполовину знайдені.

На дверях латунне зображення серця, охопленого полум’ям. Дверна ручка легко повертається, коли Саймон торкається її.

У центрі кімнати — довгий дерев’яний стіл, а на ньому — папери, книжки й пляшечки із чорнилом, однак він, імовірніше, запрошує до нової роботи, ніж підказує, що чиюсь роботу перервали. На підлозі та шезлонгу лежать подушки. А ще на шезлонгу влаштувався чорний кіт. Він зводиться на лапи, потягується, зістрибує на підлогу й рушає до відчинених Саймоном дверей.

— Ти дуже гостинний, — гукає йому вслід хлопець, але кіт не відповідає, і він знову береться розглядати кімнату без котів. У стінах є ще п’ять дверей. Кожна з них позначена іншим символом. Саймон зачиняє двері за собою і бачить, що таке саме серце є всередині. На інших дверях хизуються ключ, корона, меч, бджола й пір’їна.