Беззоряне море

Кімната вимальовується більш чітко. Він усвідомлює, що окуляри нікуди не зникли — вони на носі. Відчуття, наче опинився під водою, зникає. Закарі сідає на крісло в Доріановій кімнаті в стилі ар-деко. Сам Доріан спить на ліжку.

— Скільки я був не при… — починає хлопець, але не може підібрати слова, хоча знає, що воно коротке. «Тяям». «Стямі».

— Кілька хвилин, — відповідає Мірабель. — Тобі слід випити ще.

«Тямі». Ось правильне слово. Підступне коротеньке слово. Закарі сьорбає ще трохи рідини. Не може пригадати, любить він мед чи ні.

Позаду дзеленчить кухонний ліфт, і Мірабель іде перевірити. Дістає тацю зі слоїками й мисками, рушник і коробку сірників.

— Запали й постав на тумбочку, будь ласка, — командує вона, передаючи Закарі сірники й пахучий конус у керамічній посудині для спалювання.

Хлопець здогадується, що це випробування, щойно береться запалювати сірник. Координація його підводить. Зрештою, йому знадобилося три спроби.

Закарі підносить запалений сірник до пахощів, пригадуючи всі рази, коли чинив те саме для мами. Зосереджується, щоб рука не тремтіла, хоча це чомусь складніше, ніж мало б бути, дає змогу вогнику облизати запашний конус, а тоді задмухує його. Тліючи, пахощі випускають бовдурики диму, запах густий і стрімкий, але незнайомий. Солодкий. Та водночас ментоловий.

— Що це? — запитує Закарі, ставлячи посудину на тумбочку, і завитки диму пливуть над ліжком. Здається, руки тремтять уже менше, але він знову сідає і сьорбає медову мікстуру. Вирішує, що таки любить мед.

— І гадки не маю, — озивається Мірабель. Вона виливає трохи рідини на рушник і кладе Доріанові на чоло. — Кухня готує ліки за власними рецептами, і вони зазвичай ефективні. Ти знаєш про Кухню, еге ж?

— Ми знайомі.

— Зазвичай пахощі вони не додають, хіба що справа вкрай серйозна, — зауважує Мірабель, насуплено дивлячись на бовдурики диму й переводячи погляд на Доріана. — Можливо, це для вас обох.

— Навіщо Аллеґрі труїти мене? — не розуміє Закарі.

— Два варіанти, — пояснює Мірабель. — Або вона хотіла відімкнути тебе від реальності й відправити назад до Вермонту. Ти мав прокинутися з легкою амнезією і, пригадавши щось, вирішив би, що це був сон.

— Або?

— Вона намагалася вбити тебе.

— Чудово, — відгукується хлопець. — А це протиотрута?

— Мені ніколи не траплялася отрута, якій неможливо було б протидіяти. Тобі вже краще, чи не так?

— Усе ще трохи в тумані, — зізнається Закарі. — Ти казала, що Доріан якось намагався тебе вбити.

— Це не спрацювало, — каже дівчина, і перш ніж він устигає розпитати детальніше, у відчинені двері хтось стукає.

Закарі гадає, що це Хранитель, але на порозі стоїть молода, стурбована на вигляд дівчина. Вона приблизно його ровесниця, має яскраві очі, невисока, темне волосся укладене навколо обличчя, але скуйовджене ззаду. Вона вбрана в подобу Хранителевої мантії відтінку слонової кості, але простішу, якщо не брати до уваги вишукане, білим по білому гаптування на манжетах, подолі та комірці. Вона запитально дивиться на Закарі, потім обертається до Мірабель і підіймає ліву руку, тримаючи її долонею вбік, а тоді випрямляє долонею вгору. Хлопець без перекладу розуміє, що вона хоче дізнатися, що відбувається.

— У нас були пригоди, Римо, — пояснює Мірабель, і дівчина супиться. — Сміливий порятунок, зв’язування, чай, пожежа та дві третини з нас отруїли. До речі, це Закарі. Закарі, це Рима.

Закарі автоматично підносить два пальці до вуст і схиляє голову, вітаючись. Він здогадався, що ця дівчина напевно аколітка, і відтворив цей жест за «Солодкими муками». Щойно вчинивши це, він соромиться свого недолугого припущення, але очі дівчини сяють і чоло розгладжується. Вона притискає руку до грудей та у відповідь теж схиляє голову.

— Бачу, ви двоє чудово порозумілися, — зауважує Мірабель, кидаючи допитливий погляд на Закарі, а тоді її увага знову повертається до Доріана. Вона підіймає руку, щоб нагнати більше диму від запашного конуса, його бовдурики летять за її пальцями й пливуть уздовж руки. — У вас із Римою є дещо спільне, — повідомляє дівчина Закарі. — Рима знайшла намальовані двері, коли була підлітком, от тільки вона свої відчинила. Це було коли? Вісім років тому? — Рима хитає головою та здіймає в повітря всі пальці. — Через тебе я почуваюся старою, — жаліється Мірабель.

— Ти не повернулася додому? — цікавиться Закарі й одразу шкодує про своє запитання, позаяк обличчя Рими захмарюється. Однак Мірабель уриває його, не даючи часу на вибачення.

— Римо, усе гаразд? — запитує вона.

Дівчина знову відповідає жестом, і цього разу Закарі не може його розтлумачити. Пальці пурхають то на одній, то на другій руці. Утім, хай би що це було, Мірабель, схоже, усе розуміє.

— Так, маю, — відповідає вона. Потім обертається до Закарі й просить: — Будь ласка, дозволь нам відійти на хвилинку, Езро. Якщо він не прокинеться, коли пахощі догорять, запали ще, гаразд? Я скоро повернусь.

— Звичайно, — запевняє хлопець.