Беззоряне море

Хлопець простягає руку й бере ключ. «Ня-а-а-а-в-р-р-р», — зауважує кіт, схвалюючи, не погоджуючись або не зважаючи на його дії. Закарі несе ключ і лампу далі коридором, а кіт і темрява рухаються назирці. У кінці коридору є ніша з іншою лампою, схожою на ту, яку він тримає в руці. Під нею Закарі бачить округлі двері з гладенького каменю без жодних позначок, окрім замкової шпарини. Він вставляє в неї ключ із кільцем, і той клацає та повертається. Хлопець штовхає камінь, відчиняючи двері. Лампа в його руках і та, що на стіні, миготять. Кіт сичить на щось за дверима й задкує до коридору. Закарі чує, як тварина злітає нагору сходами, чує, як камінь поламаної сходинки кришиться ще більше, а потім западає тиша. Він глибоко вдихає і заходить до кімнати.

Пахне багнюкою та цукром, трохи схоже на парфуми Мірабель. Промені світла від лампи падають на деталі кам’яних колон і прикрашених візерунками стін. Перед хлопцем височіє п’єдестал, підвищення із золотим диском. Він ставить лампу на диск, і той опускається під її вагою. Лунає металеве клацання. Запалюються лампи, що висять на колонах по периметру кімнати. Деякі з них, щоправда, залишаються темними: їм бракує ліхтарів або просто скінчилася олія. За колонами кімната розкреслена довгими подовжніми альковами. Закарі дивується, чому це місце здається йому знайомим, а потім бачить на краєчку одного із затінених місць руку скелета. Це склеп. Якусь мить хлопцеві хочеться втекти, помчати за котом нагору сходами. Але він не піддається цій спокусі. Хтось захотів, щоб він побачив це місце.

«Хтось або щось, — думає він, — має бути тут». Закарі заплющує очі, опановує себе й далі досліджує кімнату. Починає з її «мешканців». Спершу думає, що вони муміфіковані, але, підійшовши ближче, бачить, що смужки тканини навколо їхніх тіл укриті текстами. Більшість висохла й розклалася разом зі своїми володарями, але деякі можна прочитати.

Співає собі під ніс, коли думає, що ніхто її не чує.

Перечитує одні й ті самі книжки, аж поки не зрідниться з ними.

Ходить залами босоніж, тихенько, як кіт.

Усміхається так легко й часто, наче цілий світ дарує йому задоволення.

Вони загорнуті в спогади. Спогади про те, ким вони були за життя. Закарі читає все, що можливо прочитати, не торкаючись до них. Речення, що розплутуються, і думки, що з’являються в променях світла.

«Він більше не хотів бути тут», — повідомляє одна смужка з текстом, обгорнута навколо зап’ястя, яке тепер доречніше називати кісткою, і Закарі замислюється, чи означає це саме те, про що він подумав. В одній з ніш стоїть урна. У ній немає спогадів. Інші теж порожні. Закарі береться розглядати решту кімнати. На деяких колонах вирізьблені зубчасті орнаменти, похилі поверхні здаються п’єдесталами для ламп. На одному підвищенні лежить книжка. На вигляд вона надзвичайно стара. Палітурки нема — це просто сяк-так з’єднані сторінки. Закарі якомога обережніше бере книжку. Пергамент розсипається в його руках на шматки, падаючи клаптиками на підвищення. Закарі зітхає, і дихання кидає на підвищення біля його ніг ще кілька клаптиків. Хлопець намагається не надто засмучуватися через це. Можливо, книжка, як і люди навколо неї, уже покинула цей світ. Він опускає погляд, дивлячись, як те, що було книжкою, опадає до його ніг, і намагається прочитати щось, але це просто незрозумілі клаптики. Розбирає лиш одне-єдине слово:

Привіт

Закарі кліпає й дивиться на інший клаптик паперу.

сину

Він тягнеться до наступного шматочка, доволі великого, щоб підняти його, не пошкодивши.

віщ

Папірець розпадається в його пальцях на порох, але слова, що зникли в нього на очах, закарбовуються на сітківці. Хлопець кидає погляд на наступний крихкий шматок древнього паперу, хоча вже й так знає, що там буде написано.

ун

ки

Закарі заплющує очі, прислухається до голосу в голові, який зазвичай запевняє, що все це не насправді, але зараз той мовчить. Голос знає, що це справді відбувається, і хлопець теж це знає. Розплющує очі. Нахиляється й ретельно розглядає фрагменти розсипаної на порох книжки, зосереджуючись на першому клаптику з текстом, який знаходить, а потім на другому, третьому й далі.

є три

загублених у часі

речі

Закарі шукає, а книжка й далі розсипається. Єдине, що йому вдається розібрати, — окремі слова.

меч

книжка

чоловік

Щойно він знаходить їх, як слова одразу зникають, аж поки серед пороху не залишається лише два шматочки паперу.

знайди

чоловіка

Закарі далі шукає в купі розсипаного паперу додаткові підказки, але сеанс бібліомантії завершився. Книжка, яка тепер навіть формою не нагадує книжку, більше нічого не може йому сказати.