Беззоряне море

Хлопець змахує з рук порох від пророчих аркушів. «Знайди чоловіка». Він думає про загубленого в часі чоловіка зі сторінок «Солодких мук». Закарі й гадки не має про те, як знайти когось загубленого в часі за наказом привидів колишніх книжок. Він дивиться на тіла, які не завдають собі клопоту витріщатися на нього навзаєм, їхні витрішки давно минулися. Закарі бере лампу з постамента, і решта вогнів теж згасає. Хлопець виходить з дверей, затримуючись на мить, щоб вийняти ключ із замка. Двері з гуркотом зачиняються. На зворотному шляху зала здається довшою. Закарі вішає ключ на гачок і ставить лампу туди, де взяв. Вона опускається на полицю — світло з протилежного боку зали гасне. Закарі оглядає його.

Зала зникає в темряві, але промені від лампи вихоплюють у затінку якусь постать, хтось стоїть у її центрі, пильно дивлячись на нього. Закарі кліпає — постать зникає.

Він збігає нагору крихкими сходами, не наважуючись озирнутися, і мало не падає, спіткнувшись об персидського кота, який терпляче чекає його нагорі.

Паперова зірочка з погнутим кутиком

Нічне жахіття номер 113:

Я сиджу в дуже великому кріслі й не можу з нього підвестися. Мої руки прив’язані до билець, а кисті зникли. Навколо стоять люди без облич і годують мене клаптиками паперу з усім, що я мала написати на них, але жоден не питає мене, хто я така.

Закарі Езра Роулінз уже на півдорозі до ліфта, на півдорозі до повернення до Вермонту, до свого університету, до дипломної роботи й нормального життя, на півдорозі до того, щоб забути, що все це колись відбувалося. Гей, може, він прихопить із собою кота й одного дня переконає себе, що весь дивокрай підземної бібліотеки був майстерно вигаданою легендою на пояснення того, звідки взявся кіт. Він її розповідав собі так часто, що сам почав у неї вірити, хоча кіт був просто бездомною твариною з приплюснутою мордочкою, і він пішов за ним додому, хай би де був цей дім.

А тоді хлопець згадує, що двері, крізь які він востаннє увійшов у підвал «Клубу колекціонерів», згоріли й, найімовірніше, зиску з них не буде жодного.

Тож на півдорозі до ліфта з котом на хвості Закарі розвертається і прямує до своєї кімнати.

У центрі його дверей хтось причепив записку на клейкому папірці — аркушику якогось приглушено синього відтінку, а не традиційного жовтого. Маленькими охайними літерами на ньому написано: «Ти дістав усе, що тобі потрібно знати».

Закарі знімає записку з дверей і перевертає її, але на звороті нема нічого. Коли хлопець заходить до кімнати, де потріскує і чекає на нього вогонь у каміні, то перечитує записку знову, не вірячи тому, про що в ній ідеться.

Кіт заходить за ним усередину. Закарі зачиняє двері.

Приклеює записку до рами картини з кроликами-піратами.

Дивиться на свої зап’ястя.

Йому більше не хочеться залишатися тут.

Хлопець намагається пригадати, коли востаннє розмовляв з кимось, хто не був би котом. Невже п’яний Доріан розповів йому свою історію кілька годин тому? І чи відбувалося це взагалі? Він більше не певен у тому.

Мабуть, утомився. Яка різниця між утомою й сонливістю? Закарі натягає піжаму й сідає навпроти вогнища. Персидський кіт згортається клубочком на ліжку біля ніг, потроху заспокоюючи хлопця. Увесь цей затишок не повинен здаватися таким незатишним.

Закарі вдивляється у вогонь, пригадуючи, як пильно дивилася на нього постать у затінку коридору, у місці, де не було нічого, крім мертвих тіл.

«Може, твій мозок дурить тебе», — підказує голос у голові.

— Я гадав, що ти — мій мозок, — промовляє Закарі, і кіт на ліжку вовтузиться, потягується, а потім умощується знову.

Голос у голові не відповідає.

У Закарі несподівано виникає непоборне бажання поговорити з кимось, але водночас йому не хочеться виходити з кімнати. Він думає, що б такого написати Кет, адже дівчина зазвичай відгукується будь-якої години дня і ночі, але не знає, що саме написати. «Здоров, Кет. Застряг у темниці підземної бібліотеки. Як там сніг?»

Хлопець знаходить свій телефон, і той навіть частково заряджений — не так, як мав би бути, зважаючи на те, скільки часу він просидів під’єднаним до розетки, але досить, щоб увімкнутися.

Світлина з вечірки в «Алґонкіні», яку він зберіг, нікуди не поділася, і тепер очевидно, що жінка в масці — це Мірабель, а чоловік, який з нею розмовляв, — Доріан. Закарі замислюється, про що вони шепотілися минулого року, і не може визначитися, хоче він це знати чи ні. Пропущених дзвінків немає, але є три текстових повідомлення. Фотографія готового шарфа від Кет, нагадування від мами, що незабаром на них чекає ретроградний Меркурій, і чотири слова з невідомого номера: «Ходіть обережно, містере Роулінз».

Закарі вимикає телефон. Однаково тут унизу немає мережі.

Він іде до стола, бере ручку й шкрябає на картці два слова: «Привіт, Кухне».