Борислав смiється

В той самий час, коли Леон, затоплений в своїх мрiях, радувався з цiлковитого упадку дому Гольдкремерiв i забирався до обраховування користей, якi спадуть на нього з тої великої побiди, Герман сам в каретi вихром iмчав улицями Дрогобича на Стрийський тракт. Вiн був iще зовсiм блiдий лицем, хвиля вiд хвилi почував якийсь холод за спиною i легку дрож в тiлi, а в головi його думки мутились, i перевертались, мов вода на млиновiм колесi. Нещастя впало на нього так несподiвано, та й ще нещастя таке дивне та непрослiдиме, що вiн вкiнцi порiшив — не думати нiчогiсiнько i ждати терпеливо, що з того усього вийде. Вiн постановив собi пробути кiлька днiв у Львовi i ужити всiх можливих способiв, щоби винайти сина i вияснити всю справу, чому i куди вiв пропав. За кiлька днiв вiн мусив їхати до Вiдня, куди його один торговий приятель телеграмою зазвав для залагодження важного дiла, тикаючого нафтового промислу в Бориславi. Коли б, отже, в тих кiлькох диях не удалось йому у Львовi добитися свого, то вiн рiшив лишити справу в руках полiцiї, а сам таки їхати до Вiдня. Правда, жiнка не казала йому вертати без сина, живого чи мертвого, — а о їздi до Вiдня в «нафтових» дiлах вона й чути не хотiла, — але що жiнка розумiє! Або ж то вона знає, що Герман хоть буде сам у Львовi, а Готлiба може й не вiдшукати, а грошi i без нього своє зроблять, коли ще можна що-небудь зробити. А в Вiднi йому бути ковче треба, там дiло без нього не пiде. Таке роздумував Герман, котячись у каретi бистро гостинцем до Стрия. Хвиляста пiдгiрська околиця пересувалась перед ним, не лишаючи в душi його нiякого слiду. Вiн ждав нетерпеливо, коли перед ним забiлiються вежi Стрия; його нудили безконечнi ряди берiз та рябин, посадженi по обох боках гостинця; вiн звiльна почав успокоюватися, хитатися вiд одної стiнки карети до другої, а вкiнцi, прилягти лицем до подушки, заснув.

По виїздi Германа Рифка кинулася анов на софу, хлипаючи та втираючи сльози, i кiлько разiв кинула очима на нещасне письмо зо Львова, тiлько разiв сльози наново починали плисти з її очей. Сльози лагодили її жаль, розливали всякi думки, вона давала уноситись їм, мов тихим хвилям, не думаючи, куди вони несуть її. Хлипаючи та обтираючи сльози, вона забулась зовсiм, забувала навiть про Готлiба, про лист, про свое горе i чула тiльки пливучi холоднiючi сльози.

Де дiлись тi часи, коли' Рифка була бiдною, робочою дiвчиною? Де дiлась тогочасна Рифка, проворна, працьовита, жартiвлива i вдоволена тим, що мала? Тi часи i тота Рифка згинули безслiдно, затерлися навiть в замороченiй пам'ятi теперiшньої Рифки!..

Двадцять лiт минуло, коли вона, здорова, крепка, робуча дiвчина, одного хорошого вечора стрiнулась случайно на улицi з бiдним либаком — Германом-Гольдкремером. Вони розговорилися, познакомились. Герман тодi починав непевним ще кроком iти до багатства; вiн мав зобов'язання при лiверунку до цiсарського депо, i вже близько було йому все стратити, бо не стало йому грошей, щоб довершити все, до чого був зобов'язався. Почувши, що Рифка має зложених трохи грошей на вiно, вiн сквапно оженився з нею, пiдрятував тим вiном своє дiло i добився великих зискiв. Щастя усмiхнулось йому i вiдтодi вже його не покидало. Багатство плило до його рук, i чим бiльше нагромаджувалось, тим менше були страти, тим певнiшi зиски. Герман увесь вiддався тiй погонi за багатством;

Рифка тепер для нього стала п'ятим колесом у возi; вiн рiдко бував дома, а як коли й завернув, то уникав її чим далi, то бiльше. I недаремно. Рифка змiнилась за тi лiта дуже, i змiнилась не на користь собi, хоть, певно, без своєї вини. Можна сказати, що Германове багатство заїло її, пiдточило її моральну iстоту. Зроду сильна й здорова, вона потребувала руху, роботи, дiла, котрим би могла занятися. Доки жила в бiдностi, доти такого дiла їй не хибло. Вона служила у багатших жидiв, заробляла всiляко, щоб продержати себе i свою тiтку, єдину своячку, що їй осталась пiсля холери. Розумiється, що звичаєм убогих жидiв, вона не одержала нiякого, навiть звичайного хайдерського образования. Тяжке життя i праця, звичайно одностайна i механiчна, розвинули її силу, її тiло, але зовсiм не ткнули її думки. Вона виросла в круглiй невiдомостi i темнотi духовiй, не мала навiть тої природної спосiбностi та «розторiпностi», яку звичайно стрiчаємо у сiльських дiвчат. Тiльки то, що було безпосередньо коло неї, то могла вона поняти, тим могла занятися, — поза тим нiчо не розумiла. Такою взяв її Герман.