Борислав смiється

Любовi мiж ними не було. Правда, зразу молода, здорова природа обоїх притягала одно до другого, — нерозвитi чуття i думки наразi й не бажали нiчого бiльше, крiм простої тiлесної розкошi. Та й то цiлими днями вони звичайно не видалися, — тим приємнiшою була зате стрiча вечором, їм уродилась тодi донька, котра однако ж швидко пмерла, — здається, через неосторожнiсть самої матерi вночi. Тодi ще Гольдкремери вважалися за бiдних: Герман уганявся по цiлих днях по мiсту або по околишнiх селах, Рифка господарила дома, варила, прала, рубала дрова, шила i мила, — одним словом, жила робiтницею, так, як i досi. I се була ще найщасливiша пора її життя замужем. Перша дитина, також здорова i гарна дiвчинка, дуже її тiшила i також чимало причинювала їй роботи й заходiв. Чим бiльше Рифка робила та запопадала, тим ставала здоровiшою i веселiшою. Правда, вона сама не знала, що се iменно з працi, i частенько жалувалась перед чоловiком, що не має нiколи й хвилi вiддиху, що тратить здоров'я, повторюючи бiльше звичайнi бесiди других жiнок, анiж говорячи з власного переконання i з власної потреби.

Нещастя хотiло, щоб тi її бажання аж надто швидко сповнилися. Герман розбагатiв, закупив вигiдний i обширний дiм на Бориславськiм трактi, наняв прислугу, якої гребувала Рифка, — i їй зразу немов полегшало. Ходила по тих покоях, на котрi недавно ще несмiло поглядала з улицi, приглядалася образам, меблям, дзеркалам та обоям, порядкувала в кухнi, зазирала до спiжарнi, але швидко пiзнала, що все те її ходження i зазирання було непотрiбне. Герман сам видавав слугам усе по рахунку i за найменшу недокладнiсть грозив прогнанням зо служби, — тож при невеличкiм господарствi, яке у них велось, не було що боятись окрадування через слуги. Нанятий кухар розумiвся на варивi далеко лiпше, нiж сама панi, а її ради та розпорядки принимав з чемною насмiшкою. Переставляти меблi i перевiшувати образи їй швидко навкучилось, — i от тепер-то почалась нова, страшна доба її життя. Вона досi не знала, що таке нуда» — тепер нуда просякла її до костi. Вона то волочилася по широких покоях, мов заклята, то сидiла в кухнi, балакаючи з службою, то лежала цiлими годинами на софi, то виходила на вулицю i вертала швидко додому, не можучи найти собi нiякого заняття, нiякої роботи, нiчого, що би пiддержувало в якiм-небудь руху її нерви i мозок. Служба супроти неї була мовчазлива, знаючи її дразливiсть за леда яке слово. В чужих домах вона бувала рiдко, та й всюди обходились з нею дуже холодно. Впрочiм, всякi вiдвiдини були для неї мукою. Серед нових кружкiв людей, в котрi так напруго ввело її багатство мужа, вона чулась зовсiм чужою, не вмiла повернутися, не знала, що говорити, не розумiла анi їх комплiментiв, анi їдких притикiв а своїми грубими дотепами та простими замiтками будила тiльки смiх. Швидко вона похопилась, що вона справдi стається тiльки посмiвищем тих людей, i перестала зовсiм бувати в товариствах, перестала приймати у себе чужих людей, крiм кiлькох старших жiнок. Та й тi незадовго поображувались за її дразливiсть та наглi, непогамованi вибухи i перестали бувати. Рифка осталась сама, мучилась i билась, мов звiр лiсовий, запертий у клiтку, i нiяк не розумiла що се їй такого сталося, її нерозвита думка не могла анi дiйти до причини того стану, анi найти з нього вихiд, найти яку-небудь дiяльнiсть, яке-нвбудь заняття для своєї здорової, крепкої натури, що лишена без усякого дiла, без усякого живiшого iнтересу до життя, сама в собi з'їдалась i попелiла, вибухала хiба надмiрним, бевумним гнiвом за леда дрiбною причиною. В мiру того як Рифка вiдвикала вiд працi, праця ставалась їй чимраз ненависнiшою i тяжчою: вона не могла пересилувати себе, щоб прочитати аби одну книжку, хоть перед кiлькома лiтами тiтка навчила була її трохи читати. Нуда застелювала все перед її очима сiрою, непринадною опоною, i вона ставалась чимраз самотнiша в свiтi, опадала чимраз глибше на днi тої пропастi, яку круг неї i пiд нею викопало багатство її чоловiка i котрої анi вона, анi її чоловiк не вмiли заповнити нi сердечною любов'ю, нi розумною духовою працею.