Борислав смiється

При всiм тiм вiн нетерпеливо ждав найближчих сходин побратимства, надiючися при тiй спосiбностi дiйти до якоїсь бiльшої ясностi в тiм, що треба робити в теперiшнiй хвилi. Вiн часом в своїх проходах по Бориславi стрiчався з одним або другим iз побратимiв i бачив, що всi вони якiсь придавленi, мов прибитi до землi, що всiх гризе якась важка i неясна ожиданка, — i те додавало йому надiї, що чей же й з-помiж них хто прийде на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матiй надто занятий був своїм процесом, щовечiр стиха шептав то з Андрусем, то з Стасюрою, то з другими якимись рiпниками. Далi всi вони забралися до Дрогобича i не вертали кiлька день, i самота ще тяжчим каменем налягла на Бенедьову голову. Важка i незвична для нього праця думок кинула його мов у гарячку, висисала прудко його сили. Вiн похудiв i поблiд, тiльки довгобразе його лице ще дужче протяглося, тiльки очi, мов два розжаренi углики, неспокiйно, гарячкове палали глибоко в ямках. Але при всiм тiм вiн не покидав своїх думок, не тратив вiри i прихильностi до тих бiдних людей, що безучасно, холодно i безнадiйно з кождого закамарка позирали на неприязний свiт i тихо, без опору, готовилися вмирати. Бачачи їх, Бенедьо нiчого не мiг думати, а тiльки глибоко, всiм серцем i всiми нервами своїми почував: треба їх рятувати! Але як рятувати? О те як, мов о остру неприступну скалу, ламалася його думка, розбивалися його духовi i тiлеснi сили, але вiн не тратив надiї, що тоту труднiсть мож буде побороти.

Одного вечора Бенедьо пiзнiше, нiж звичайно, вернув з роботи додому i застав пiд хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. З звичайним виразом ненарушимого спокою на червонiм, трохи обрезклiм лицi сидiв вiн на призьбi пiд вiкном i пикав люльку. Привiталися.

— А що, нема Матiя?

— Нема. А Андрусь?

— Також ще не прийшов. Анi Стасюра.

— Видно, щось неабияке розпочали там, у Дрогобичi.

— Будем видiти, — бовкнув Сень i замовк. — Ти чув, що сталося? — спитав вiн по хвилi, входячи з Бенедьом до хати.

— Нi, або що такого?

— Причта.

— Яка?

— Ба, яка! Не стало одного жидка. Знаєш, того, що то на него так наш Прийдеволя жалувався, того касiєра, — тямиш?..

— Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?

— А що ж би таке! Вiд кiлькох день десь подiвся, а нинi видобули го з ями. Вже й комiсiя приїхала, — будуть бiдне тiло краяти, нiбито воно скаже, яким свiтом до ями дiсталося, ще й за ребро на паль зачепилося!

Бенедя мороз пройшов за сим оповiданням.

— Якраз так, як з Матiєвим приятелем, Iваном Пiвтораком! — прошептав вiн.

— Еге, якраз, та й не якраз, — вiдказав Сень. — Тамтого жид трутив, а сего…

Не доказав, але Бенедьо не допитувався далi — вiн ясно розумiв Сеневi слова.

— Ну, i що ж? — спитав вiн по хвилi важкої мовчанки.

— Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кiнцi в водi.

— А що люди на то?

— Якi люди? Комiсiя? Комiсiя наїсть, нап'є, тiло покрає, пошкаматує та й поїде собi.

— Нi, я не про комiсiю, а так, рiпники що кажуть?

— Рiпники? А що ж мають казати? Постояли, подивилися на небiжчика, головами похитали, дехто стиха шепнув: «Злодiй був небiжчик, бог би го побив!» — та й далi до роботи.

— Значиться, дiло страчене, i працi шкода! — процiдив крiзь зуби Бенедьо.

— Як? Страчене? Шкода? — зачудуваний, допитував Сень.

— Другим вiд того не легше буде.

— Але одним злодiякою менше на свiтi.

— Ну, не бiйся, на єго мiсце завтра вже новий настане.

— Але буде бодай боятися.

— Овва, не знати чого! Як не вiдкриють, хто се зробив, то оголосять, що припадком поховзся абощо. А вiдкриють, ну, то возьмуть чоловiка i запакують, i кого буде злодiй боятися?

Сень аачудуваний слухав тої бесiди. Вiн надiявся, що Бенедьо буде тiшитися, а натомiсть стрiтив закиди.

— Ба, то чого ж би ти жадав?

— Я би хотiв, щоби як що робиться, а ще й такий великий грiх на душу береся, то щоби вже робота була до чогось пригiдна, щоби принесла якийсь хосен не для одного, а для всiх. А iнакше, то я не знаю, пощо й зачинати.

— Еге-ге! — покрутив головою Сень, попрощався i пiшов. Ще тяжчi думи насiли на Бенедя по виходi побратима. «Що ж, — думалось йому, — може, воно й так… може, й лiпше, що одним лихим чоловiком менше на свiтi?.. Але чи вiд того лiпше добрим людям? Зовсiм нi! Чи вiд того легше стане хоть би тим самим рiпникам, що тiшаться його загибеллю? I то нi. Прийде другий касiєр на єго мiсце i буде так само або й ще дужче кривдити їх. От якби так за одним разом та всiх злих людей не стало… Але нi, се де-де-де!.. Що й думати о тiм! Радше о тiм думати, що у нас перед носом, що ми можемо зробити!»