Борислав смiється

Побратимство рiпникiв, до котрого так несподiвано зiстав прийнятий Бенедьо зараз на вступi в бориславське життя, живо заняло вiдразу його мислi i надавало їм певний, хоть зразу не дуже ясно витичений напрям. Вже в першiй сходинi, коли так глибоко поразили його уяву оповiдання рiпникiв i їх домагання виступити вже раз з якимось видним дiлом, — тодi вже в мислi його промелькнув образ такого побратимства, великого i сильного, котре би могло злучити докупи дрiбнi сили робiтникiв, могло би здвигнутися тою сполученою силою i охоронити кождого кривдженого i страждущего робiтника далеко лiпше, нiж се може зробити одинокий чоловiк. Серед ненастанної працi думок, пiдсичуваної щораз новими, страшними, поганими та хапаючими за серце подiями, образ такого побратимства чимраз бiльше вияснювався i змiцнювався в Бенедьовiй головi. Йому здавалося, що тiльки таким сполученням своїх власних сил до спiльної помочi i оборони робiтники зможуть на тепер добитися бодай якоїтакої пiльги для себе. I вiн постановив собi будьщо-будь виступити з своєю гадкою на найближчiм зiбраннi побратимiв i впертися цiлою силою, щоби побратимство Андруся Басараба спровадити з небезпечної стежки — ненавистi i пiмсти, котра на тепер, при їх малосильностi, могла тiльки кождому пошкодити, а не могла нiкому помогти, — а повернути увагу i силу побратимства на таку ширшу i спокiйнiшу, та, як бачилось Бенедьовi, разом з тим i кориснiшу роботу.

Схiд побратимiв назначений був на недiлю вечiр. В полуднє тої недiлi повернули з Дрогобича Матiй, Андрусь, Стасюра i ще деякi рiпники. Матiй був дуже веселий, говiркий i щирий, але коли Бенедьо питався його, що чувати i що робили так довго в Дрогобичi, — вiн тiльки поцмоктував i вiдповiдав:

— Усе добре, небоже, все добре!

Ще не стемнiлося гаразд, i Матiй iно що засвiтив на припiчку каганець, наповнений земним воском, коли до хати ввiйшли гурмою побратими. Попереду всiх вшмигнувся, мов ящiрка, Деркач, мовчки звiтався з Матiєм i Бенедьом i почав по-свому нипати з кута до кута, засукувати руки та зиркати на всi боки. Далi повходили другi: брати Басараби, понурi i мовчазливi, як звичайно; Стасюра дуже щиро стиснув Бенедя за руку, всi прочi також обходилися з ним, як з рiвним, як зi «своїм чоловiком». На самiм послiдку ввiйшов Прийдеволя Його молоде лице було якесь блiде i мов зiссане, косим поглядом вiн позирав довкола i все мимоволi держався в темнiм кутi близ порога. В цiлiм товариствi якось менше було руху, менше гамору, нiж звичайно. Всiх немов щось давило, хоть нiхто й не признавався до того. Всi чули, що, хотя чи нехотя, вони наближаються до якоїсь важної подiї, в котрiй прийдеться їм виступити одверто i сильно. Недавнiй случай з убiйством жидка-касiера був — усi почували се — передвiсником нового звороту в дiях Борислава. Але який се мав бути зворот, що за новi подiї наближалися i як їм стати супроти них — сього нашi побратими не знали, хоть кождий надiявся, що чей же на спiльнiй нарадi подекуди все те проясниться. Не диво, отже, що нинiшнi сходини зачалися понурою, важкою, ожидаючою мовчанкою, що побратими зiйшлися всi в повнiм числi i ще навiть перед звичайним часом: кождий знав, що супроти чимраз тяжчого життя в Бориславi, супроти день у день бiльшiючої нужди та напливу незанятих, шукаючих працi рук мусить щось зробитися, — але що i якими силами, сього нiхто не вмiв собi сам вияснити, i сього iменно вияснення кождий ждав вiд спiльної ради.

Один тiльки Андрусь Басараб немов не почував нiчого надзвичайного. Вiн засiв на своїм мiсцi коло стола пiд вiкном i окинув оком товариство.

— Ну, всi зiбранi, — сказав вiн, — можемо зачати своє дiло. Ану, Деркачу, за палицями!

Деркач, послушний i звинний, уже протискався крiзь стоячих насеред хати побратимiв, коли втiм старий Стасюра встав i просив о голос.

— Ну, що там такого, — сказав неохiтно Андрусь, — говори, побратиме Стасюро, хоть, я думаю, все-таки лiпше би, щоби у Деркача палички тотi були пiд руками. Не завадить закарбувати, скоро що пiкавiйшого.

— Нi, — сказав твердим голосом Стасюра, — я не буду нiчого такого говорив, що би здалося до карбовання.

— Ну, а що ж такого? — спитав Андрусь i знов зирнув по всiх побратимах. Вiн побачив, що тi сидiли або стояли з похнюпленими лицями i не дивилися на Стасюру, а тiльки немов готовились слухати його бесiди. Андрусь покмiтив, що вони змовилися.

— Тото, побратиме Андрусю, — говорив смiливо старий рiпник, — що пора би нам найти собi яку iншу, лiпшу роботу, анiж тото карбовання. Що ж то ми дiти, чи що? У побратима Деркача цiлi в'язанки покарбованих палиць, а який з них хосен? Кому що тото карбовання помогло?

Андрусь зачудуваними очима дивився на старого. Справдi, в такий спосiб нiхто ще тут не говорив, i йому самому в головi повернулося питання:

«Та й справдi, до чого здалося карбовання?» Але позаяк на таке питання вiн зразу не находив достаточно вiдповiдi, то й рiшився стояти далi на своїм, щоби викликати ближчi об'яснення.