Борислав смiється

От вiн, сказавши кiлька слїв заохоти нововибраним робiтникам, закликав Бенедя з собою до окремої комори i прямо запитав його, що се був за збiр у них i що вiн там говорив робiтникам. Вiн мiркував собi, що коли у Бенедя що злого на думцi, то таке пряме питання оголомшить i змiшав його. Але Бенедьо був уже вiдучора на се приготований i, не показуючи й найменшого змiшання, вiдповiв, що позаяк деякi робiтники пiдняли були думку — запомагати однi других складками, то вiн радив їм зробити у себе таку касу, яку мають по мiстах цеховi ремiсники для запомоги, i до заряду тої каси запросити по рiвнiй частi вибраних людей з рiпникiв i панiв предприємцiв. Леон ще дужче здивувався, почувши тоту мову вiд Бенедя, котрого вiн уважав досi зовсiм простим, нi о чiм не думаючим робiтником.

— Вiдки ж ви набралися такого розуму? — спитав Леон.

— Та що, прошу пана, — сказав Бенедьо, — у нас, у мiстi, так заведено, то я й тутка так радив. Се не мiй розум, куди менi!

Леон похвалив Бенедя за тоту раду i додав, що до заряду такою касою конче треба вибрати кого з письменних предприємцiв, котрий би умiв вести рахунки, i що треба уложити статути тої каси i подати їх до затвердження намiсництву. Додав навiть, що вiн сам готов їм о такi статути постаратися, за що Бенедьо йому наперед подякував. На тiм вони й розiйшлися. Бенедьовi прикро було, що вiн мусив брехати перед Леоном, — але що дiяти, коли годi було iнакше. А Леон вiдiйшов радiсний, почуваючи себе бог зна яким лiбералом, котрий ось, мовляв, заохочує робiтникiв до дружностi i самопомочi i так безконечно вище стоїть над усiми тими «халатниками» бориславськими, котрi в робiтницькiй самопомочi видять бунтацiю та небезпеченство i зараз готовi, мов тi курята, ховатися пiд крила жандармiв i полiцiї. Нi, пора i їм пiзнати, як то йде в свiтi, пора й Бориславовi мати свiй робiтницький рух, — розумiється, легальний, смирний i розумно керований робiтницький рух! I за сим лiберальнi думки Леона пiшли гуляти в далеку далечину, йому мрiялося, що ось уже недалеко тото славне «збратання капiталу з працею», що воно почнеться не вiдки, як iмеяно вiд Борислава, i що в iсторiї того збратання, перiрою i найважнiшою, бо вихiдною, точкою буде його розумна Г лiберальна розмова з Бенедьом i заявлена в нiй прихильнiсть до нового робiтницького руху. «Так, так, — заключив вiн, уже колишучись в своїй легкiй бричцi на ресорах долi бориславською улицею, — дiла мої йдуть дуже добре!»

XII

Ех, Готлiбе, Готлiбе! Чи знав ти, чи гадав ти, якого колоту наробить твiй лист i твiй безумний поступок у головi твоєї матерi!

Рифка була слаба. Се не була слабiсть тiла, бо тiлом вона була здорова i сильна, — се був якийсь дивовижний розстрiй духу, якесь надмiрне напруження, за котрим слiдували хвилi цiлковитої бездушностi i апатiї. Вона ходила по покоях, мов сонна, не видiла нiчого i не займалася нiчим, окрiм свого сина. Вiн скалiчений, вiн хорий! Може, небезпечно? Може, коло нього нiкого нема? Вiн умирає, мучиться! А вона, мати, котрiй над нього вема нiчого дорожчого, вона не знає навiть, де вiн є i що з ним дiється? Але ж вiн не казав їй сього знати! Що вiн гадає з собою робити? Чи довго буде так бурлакувати мiж чужими людьми, мов який сирота, в такiй поганiй, обiдранiй одежi? Вона плакала, лютилася, рвала i дерла, що їй пiд руки попало, не можучи на всi тi питання найти вiдповiдi. Вона раз готова була- розповiсти все Германовi i бiгти шукати за ним по всiм Дрогобичi, то знов на неї находила якась дика упертiсть, її уява рисувала їй образи страшної муки i конання Готлiба, з очей її лилися сльози, а п'ястуки судорожно затискалися супроти кабiнету мужа, i уста шептали: «Нехай гине, нехай умирає, на злiсть сьому нелюдовi, сьому тирановi! От так! От так!» Вона й забувала, що цей нелюд i тиран не знав i не бачив нiчого того i, бачилось, зовсiм не турбувався про Готлiба. Вираз мертвого, безучасного супокою на його лицi несказанно лютив Рифку, i вона старалась якомога рiдше показуватись йому на очi. Вона найбiльше сидiла замкнена в своїм покої, перечитувала по сто разiв Готлiбовi листи, але й вони вже не могли втишити її неспокою i тривоги. Все їй обридло. Вона цiлими годинами визирала через вiкно то в сад, то на гостинець, чи не йде коминарчук з листом. Але коминарчука з листом не було, i Рифка з'їдалася сама в собi, згоряла тисячними суперечними чуттями, не можучи на нi на що вiдважитися. Вона за тиждень такого несупокою починала бути й справдi хора.

— Що тобi таке, Рифко? — спитав її раз Герман при обiдi. — Ти, бачу, хора?

— Хора! — вiдказала вона, не дивлячись на нього.

— То-то ж бо й є. Я виджу, що хора. Треба пiслати за лiкарем.

— Не треба!

— Як то не треба? Чому не треба?

— Не поможе менi лiкар!

— Не поможе? — дивувався Герман. — А хто ж поможе?

— Вiддай менi мого сина! — вiдрiзала Рифка. — Се тiлько менi поможе!