Борислав смiється

— Говори до гори, — вiдказав Герман i, не вдаючися з нею в дальшу бесiду, пiшов поквапно до свого кабiнету, все озираючись назад себе, чи не бiжить за ним Рифка з пiднятими кулаками. Прийшовши до кабiнету, вiн зразу хотiв замкнути дверi на ключ, але далi надумався, знаючи Рифчину натуру, i з легким, таємним усмiхом засiв коло свого пульта i почав писати.

— Я знав, що воно так буде, — говорив вiн сам до себе, все ще таємниче всмiхаючись. — Але нехай! Тепер я не подамся i притисну її. Побачимо, хто з нас дужчий!

По хвилi, важко дишучи, увiйшла Рифка. Лице її мiнилося: раз наливалося кров'ю, мов буряк, то «знов блiдло, мов полотно. Очi палали гарячковим жаром. Вона сiла.

— Скажи ти менi, бога ради, чого ти хочеш вiд мене? — спитав її Герман якмога супокiйним голосом,

— Грошей, — вiдповiла Рифка з упертiстю божевiльної.

— Нащо?

— Для сина, — сказала вона з притиском.

— Для якого сина?

— Для Готлiба.

— Для Готлiба? Але ж Готлiба вже й на свiтi нема, — сказав Герман з уданим зачудуванням.

— Волить тебе не бути на свiтi!

— Значиться, вiн живий! Ти знаєш, де вiн е? Де вiн, скажи менi? Чому не йде додому?

— Не скажу.

— Чому ж не скажеш? Адже я все-таки отець, не з'їм його.

— Вiн боїться тебе i не хоче бути з тобою.. — А грошей моїх хоче? — сказав уражений Герман.

Рифка на те анi слова.

— Знаєш же що, — сказав рiшуче Герман. — Перекажи йому, коли знаєш, де вiн, нехай вертається додому. Досить уже тої дурної комедiї. Доки не верне, то анi цента не дiстане анi вiд мене, анi вiд тебе!

— Але ж вiн готов собi що зробити! — скрикнула Рифка голосом розпуки.

— Не бiйся! Так собi зробить, як у Львовi втопився. Гадає, що мене грозьбами своїми переломить. Нi! Раз я подався, — тепер годi.

— Але вiн готов утекти в свiт, готов наробити тобi якого лиха.

— Хе-хе-хе, — сказав насмiшливо Герман, — в свiт без грошей не втече, а впрочiм… Слухай, Рифко, щоб ти не робила собi нiякої гризоти за те. що, мов, отеє ти розповiла менi за нього. Я знаю, вiн тобi заказав, i я не налягав на тебе. Але я давно вже знаю ее, знаю, де вiн жиє i що робить, усе знаю. I щастя його, що я се знаю, а то були б шандарi давно вже всадили його до цюпи i були б шупасом повели його до Львова. Розумiєш? Щастя його, що той жид, вугляр, з котрим вiн приїхав зо Львова i у котрого мешкає, що вiн зараз, скоро я приїхав, розповiв менi все дочиста. А тепер слухай! Я до нього не буду втикатися, ловити його не пiду, бо вiн, впрочiм, в моїх руках. Перекажи йому, най вертає додому, то все буде добре. А як не хоче, то — мусить. Шандарi пильнують його, не дадуть му нiкуди рушитися з Дрогобича. Грошей не дiстане, перекажи му се через того злодiякоминарчука, що тобi доносить пошту вiд нього. Я його давно маю на оцi, най i то знає. I на тiм конець!

Герман встав з крiсла. Рифка зразу сидiла, оглушена тими словами свого мужа. Вона тремтiла всiм тiлом, їй дух запирало так, що вона ледвеледве дихала, а вкiнцi, коли Герман встав, вона нараз розляглася страшним спазматичним реготом, котрий, мов грохiт грому, залунав по широких, пустих покоях. По хвилi i смiх раптом урвався, i Рифка грепнулась з крiсла i почала в страшних судорогах кидати собою по пiдлозi.