Борислав смiється

На другий день усi робiтники пiзнали, що вони завчасно смiялися! Жиди стрiнули їх з насмiшкою, а то й з наругами i погрозами. Плату вiдразу знизили ще нижче попередньої, а на безсильнi прокляття i погрози обдурених робiтникiв вiдповiдали тiльки смiхом.

— А щоб ви знали, дурнi гої, як з нами воювати! А де ваша каса, га? Ви гадали, що ми нi з сього тi з того будемо вам касу складати? Постiйте троха, випчихайтеся! Борислав — то ми! I ми тепер смiємося з вас!

XVIII

З дивним якимось прочуттям вибирався ВанГехт з Вiдня в дорогу до Галичини. Щось немов говорило йому, що в тiм новiм, незнакомiм для нього свiтi ждуть його чималi бурi i пригоди, жде його читрохи гризоти i прикростi. Але розум i писаний та легалiзований контракт говорили йому, що в тiм новiм свiтi жде його маєток i достаток, i вiн не мав причини не вiрити сьому другому, виразному голосовi.

Вибираючися в далеку i непевну дорогу, вiн подумав, що придався б йому помiчник, i гадка його скинула зараз на Шеффеля. Де вiн i що з ним сталося? Вiн побiг до полiцiї, - там вказали йому помешкання його колишнього асистента. Але в помешканнi Ван-Гехт асистента свого не застав, — вiд кiлькох мiсяцiв виїхав. Куди виїхав? Сього не знали напевно, — знали тiльки те, що виїхав кудись nach Polen '. Хоч Ван-Гехт i не дуже наклiнний був до пiдозрiнь, але його зостановило, куди-таки nach Polen мiг виїхати Шеффель. «А шкода, що його нема, — думалось йому, — мiг би був при менi гарний грiш заробити!»

Аж ось перед самим виїздом з Вiдня одержав Ван-Гехт письмо з Росiї вiд одного високого достойника, — мабуть, члена св. синоду, чи що. Достойник запитував його, що се такого сталося з його проектом достави церезину, i для чого намiри його розбилися, i чи, може, вiн продав свiй патент «Спiлцi земного воску», котра давно вже зробила з св. синодом контракт о тоту доставу, зложила 100 000 рублiв кавцiї i швидко має постачити перший ладунок — 50 000 сотнарiв? Грiм з ясного неба не був би так перелякав бiдного Ван-Гехта, як се дружнє письмо. «А се що такого? — скрикнув вiн. — Се вiдки така кара божа на мене? Хто смiв, хто мiг менi се зробити?» Мов опарений, кидався вiн сюди i туди, не знаючи, що дiяти. Телеграфiчно запитав свого достойника, щоби був ласкав донести йому, з ким стоїть в контрактах тота «Спiлка земного воску» i вiдки надiється присипки церезину, але достойник не вiдповiдав, бо, мабуть, i сам не знав. Тодi Ван-Гехт побiг з лиотом достойника i з своїм патентом до прокураторiї державної, звiщаючи її о намiренiм на його шкоду ошуканствi. В прокураторiї сказали йому: «Добре, винайдiть ошуканця, а можете бути певнi, що вiн буде укараний». Ба, винайдiть ошуканця! Коби-то вiн знав його, коби знав, де вiн є! Мов лихорадкою битий, побiг Ван-Гехт до уряду цлового i виєднав розпорядження, щоби по причинi узасадненого пiдозрiння о ошуканство всi посилки земного воску, йдучi з Галичини до Росiї i Румунiї пiдлягали докладнiй ревiзiї, а коли б мiж ними показався церезин, то щоб був притриманий, i яко corpus delicti 1, вiдiсланий до прокураторiї державної. Сам своїм коштом, не ждучи бюрократичного порядку, Ван-Гехт розтелеграфував те розпорядження по всiх награничних коморах, додаючи вiд себе обiцянку щедрої надгороди для того урядника, котрий викриє ошуканську посилку. Так упоравшися, Ван-Гехт аж вiдотхнув i, швидко зiбравшися, рушив в дорогу.

Але думка його, до дна розворушена, не переставала вертiтися коло одного питання: хто се мiг менi зробити? Очевидна рiч, тiльки двi можливостi показувались йому: або хто-небудь случайно, не знаючи о його патентi, винайшов церезин окремо вiд нього, або Шеффель, котрому звiсний був його секрет, видав його. I коли перша можливiсть, чим бiльше в неї вдумувався, тим дальшою йому показувалась, то зате пiдозрiння на Шеффеля щохвилi набирало бiльше сили i правдоподiбностi. Несподiваною а сильною пiдпорою того пiдозрiння послужило й те, що вiн чув о Шеффелевiм вiд'їздi nach Polen. I Ван-Гехт постановив собi, скоро приїде до Дрогобича, розвiдувати боками, чи не дiзнабться дещо про Шеффеля.