Борислав смiється

Щастя сприяло Ван-Гехтовi. Приїхавши до Дрогобича, вiн не застав Германа дома, але застав тiльки карточку вiд нього, щоби був ласкав потрудитися до фабрики i оглянути перезиновий вiддiл, уладжений пiсля його плану. Вiн поїхав до фабрики. Там застав якраз будовничого, котрий кiнчив уставлювання кiтла. Оглянувши перезиновий вiддiл, Ван-Гехт висказав будовничому своє повне вдоволення, а що будовничий, скiнчивши своє дiло, мав саме вертати до Дрогобича, то ВанГехт запросив його до повозу, на котрiм вiн сам приїхав. Посiдали. Розговорилися по дорозi. Будовничий розказував Ван-Гехтовi про Борислав i про те, що там учора вибухли якiсь непорядки, о котрих досi нiчого ще певного не знати. «Певно, звичайна хлопська непокiрливiсть, нiчого важного!» — додав вiн з погордою. Далi перейшла бесiда на другi бориславськi обставини, на стан воскової продукцiї i воскового ринку. З розмови показалося, що про новий церезин будовничий нiчого ще не знає, i Ван-Гехт почав думати, що годi буде вiд нього що-небудь дiзнатися о тiм, чого йому треба. Але будовничий розговорився i говорив уже, що йому слина на язик принесла.

— Я вам кажу, що цiла та штука недовго потриває, - балакав вiн, — леда день, i все попелом розвiєся, збанкротує. Дрiбнi властивцi держаться якимось чудом божим, i треба тiлько якого-небудь случайного припадку, щоб усе те пiшло з торбами. А й мiж бiльшими властивцями, розумiєся, крiм одного Германа Гольдкремера, нема нi одного солiдного гешефтсмана. Усе швiндель, усе дурисвiти! От, прошу вас, тут оден з найбагатших будує недавно нову фабрику, якусь новомодну фабрику, i, хотячи замаскуватися, говорить менi, що се має бути паровий млин. Дає менi план, — вже й забув, чиєї то роботи той план був. Ну, нiчо, зирнув я, виджу, що се нафтарня, а не млин, але гадаю собi: «Коли твоя воля, щоби се був млин, то най тобi буде млин». А вiн, дурень, скоро при перших закладинах та й зараз проговорився, i ще й мене скомпромiтував! Ну, скажiть же, чи можна з такими людьми солiдне дiло мати?

Ван-Гехта не дуже зацiкавило се оповiдання. Але щоб не показатися нечемним i таки чимось пiддержати розмову, вiн спитав будовничого:

— То, кажете, новомодна якась фабрика? А не можете менi сказати, що в нiй такого новомодного?

— Не можу вам того сказати, бо, як кажу вам, будови тої я не провадив. Але коли ви з тим дiлом ближче знакомi, то я вам скажу, якої системи се фабрика. Позвольте, позвольте, тепер собi пригадую, план фабрики був роботи якогось Шеффеля, — певно, будете знати його систему фабрикацiї?

Ван-Гехт аж зiрвався з сидiння, мов пришиблений наглим ударом електричної батерiї.

— Шеффеля, кажете!? I що, фабрика тота вже готова?

— О, давно готова. Кажуть, що робить день i нiч.

— А властивець тої фабрики зовеся..?

— Леон Гаммершляг.

Ван-Гехт записав собi iм'я в нотатцi.

— А не можете менi сказати, — даруйте, що вам так наприкряюся, — де находиться тота фабрика?

— Поконець Борислава. От сею дорогою як поїдете вдолину, понад рiку, через он то село, звеся Губичi, i, не доїздячи до Борислава, налiво, над рiчкою.

— Дякую вам. Мене дуже iнтересує та нова система фабрикацiї, мушу поїхати ще нинi звидiти тоту фабрику. Бувайте здоровiї

Карета зупинилась була власне перед домом будовничого, котрий з укладнiстю старого елеганта стиснув Ван-Гехта за руку, вискочив з карети i пiшов до свого дому.

Ван-Гехт добру хвилю думав, що йому робити, а вiдтак казав везти до Германового дому на обiд.

«Нехай i так, — думав вiн сам собi по дорозi, — тепер маю його в руках, не втече менi нiяким способом!»

XIX

Щасливий, розрадуваний i пристроєний, мов на празник, увiйшов Готлiб до свiтлицi, в котрiй сидiла Фаннi. Се перший раз мав вiн бачитися з нею пiсля щасливого уладження їх дiла мiж його матiр'ю а її батьком. Вiн iшов, землi пiд собою не чуючи: голова його повна була образiв щасливої будущини, серце повне було несказанної нам'єтностi, невгасимого жару. Якою-то вiн застане її? Як вона любо усмiхнеться йому назустрiч, як, гiречудово рум'янiючись, впаде в його обняття, похилить прекрасну головку на його плече, як вiн буде цiлувати, пестити, голубити її! Все те, мов рожевi, запахущi блискавицi, стрiляло в його уявi, i вiн не йшов, а летiв, землi пiд собою не чуючи, щоби якнайшвидше побачитись з нею.

Але що се? Ось вона стоїть при вiкнi, плечима до дверей, з головою, опертою о шибу, i чи не чує його приходу, чи не хоче обернутися. На нiй сукня з якогось сiрого шовку, хоч дорога, а все ж якось так буденно виглядає: анi одна скиндячка, анi нiякий блискучий металевий стрiй, котрi вона так любить, — нiщо не показує, що вона чогось надiється хорошого, радiсного, празничного. Тихенько вiн наблизився до неї, взяв її за плече i нахилився, щоб поцiлувати в лице, коли разом вiдскочив, мов опарений, побачивши, як ряснi сльози плили з її очей, i почувши рiвночасно-її придушенi, хлипанням перериванi слова:

— Iди геть!

— Се що такого? Фаннi, що тобi сталося? Фаннi, серце моє, чого ти плачеш?

— Iди геть, не говори до мене!